"Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками статі" – так каже стаття 24 Конституції України, пише у своєму блозі на "Новому часі" віце-президентка Київської школи економіки Інна Совсун. На цю й інші норми законодавства часто посилаються в дискусіях про ґендерну дискримінацію: закон уже все вирішив, а решта – питання індивідуального вибору жінок.

Законодавче унормування не означає досягнення рівності в дійсності: це все ще залишається на рівні мрії. Однак така невідповідність існує не лише в Україні – насамперед це глобальне соціальне питання, яке потребує негайного реформування вже на політичній арені.

Торік світ охопила хвиля руху #MeToo – жінки почали відкрито говорити та писати про сексуальне насильство й домагання з боку чоловіків, а особливо тих, хто займає вище становище в соціальній ієрархії. Подібні проблеми піднімались і в Україні – ініціатива #ЯнеБоюсьСказати чи не вперше показала масштаб фізичного та сексуального насильства проти жінок.

Проте насильство не є єдиним виміром дискримінації щодо жінок.

Сьогодні за формально однакової тарифної сітки, працюючи на одній і тій же посаді та в умовах однакового навантаження, жінки й чоловіки все ж отримують різні зарплати. Згідно зі статистикою, жінка офіційно має лише 80% від зарплати чоловіка. І тут ідеться лише про офіційні доходи, а якщо враховувати "сірі" зарплати – розрив буде ще більшим. Схожа ситуація в розвинених країнах: попри десятиліття спроб подолати ґендерну дискримінацію, жінки за кордоном усе ще продовжують менше заробляти, займають нижчі посади та рідше досягають кар’єрних успіхів.

Читайте також: Прибрати Ліннея: як "принц ботаніків" і "другий Адам" виявився "сексистом"

Але чому так стається?

На це питання спробувала відповісти Анна-Марія Слотер, відома американська фахівчиня з питань міжнародних відносин і перша жінка, яка очолила посаду директора планування політики в Державному департаменті США. У своїй книзі "Між двох вогнів", яку нещодавно переклали на українську мову, авторка розповідає про ті бар’єри та труднощі, з якими доводиться зіштовхуватися жінці в сучасному просторі. А при цьому ще й намагатися поєднати вибагливе виховання дітей і можливе просування в кар’єрі.

Слотер переповідає, як залишила університетську кар’єру заради відповідальної посади в уряді, проте потім, зрештою, відмовилась від неї, повернувшись назад у стіни вишу. Вона зрозуміла, що посада позбавляла її можливості бути поряд із сім’єю. Це ж змусило Слотер задуматися щодо правильності популярної тези: достатньо лише дуже хотіти – й ти зможеш поєднати успішну кар’єру та щасливе сімейне життя.

Сподіваюсь, українськомовний переклад книги пожвавить дискусію з цього питання й у нашому суспільстві.

Адже попри весь прогрес у напрямку вирівнювання прав жінок, суспільство продовжує ділити права й обов’язки відповідно до ґендерної класифікації: одна половина, тобто чоловік, завжди виступає в ролі годувальника – іншій дістається роль піклувальниці. Дослідження показують, що жінки витрачають до 36 годин щотижня на "домашні справи" (починаючи зі приготування їжі та завершуючи домашніми завданнями дітей), у той час як чоловіки – близько 16-ти. Витримати таке подвійне навантаження складно, саме тому жінки рідше погоджуються на посади, що передбачають постійну залученість і потужний тиск.

Одним із головних критеріїв при змаганні за одержання робочого місця виступає наявність дитини, а точніше — ризик народити її в майбутньому. Тобто роботодавці розглядають появу дитини як тягар, що заважатиме жінці належно виконувати свою роботу. Саме тому ми, такі "ненадійні", зазвичай значно рідше отримуємо високі посади. Розподіл на стереотипні ґендерні ролі призводить до появи нерівності в усіх сферах соціального життя, а піклування про дітей стає своєрідною "чорною плямою" в резюме, а відтак назавжди закриває шлях до повної самореалізації. Так і утворюється своєрідна "скляна стеля" у кар’єрах багатьох жінок. Декретна відпустка фактично ототожнюється з "недопуском" до професій вищих щаблів.

Читайте також: Ґендерна рівність: коли грайлива норвезька білявка не має права на життя

Сюди слід віднести й організацію робочого процесу. Надто часто обіймати високу посаду – значить бути готовою до понаднормової праці та постійних відряджень. Ба більше, робочий час не збігається із розкладом роботи школи чи садочка, що говорить про відсутність розуміння людей і специфіки їхнього життя. Прикметно, що така ситуація є проблематичною як для жінок, що прагнуть звільнити час для сім’ї, так і для чоловіків, яких урешті-решт позбавляють можливості належним чином дбати про дітей та інших членів родини.

Та на відміну від чоловіків, яким суспільство "дозволяє" жертвувати сім’єю заради кар’єри, жінки мають справу з величезним соціальним супротивом. Адже ніхто й ніколи чомусь не запитує в чоловіка, як йому вдається так вдало поєднувати роботу та виховання дітей, у той час як ствердження жінки на високій керівній посаді розцінюють як щось аномальне. Цей завузький для маневрів простір застарілих суспільних уявлень потребує революційних змін і пошуку нових сенсів.

Саме тому Слотер зазначає, що часто дискримінують не стільки окрему стать, як процес виховання дітей як такий. Поєднання професійної кар’єри та виховання дітей могло би стати значно легшим, якби соціальна інфраструктура зазнала фундаментальних змін. Приміром, збільшення кількості дитячих садочків та узгодження робочих і шкільних графіків значно полегшить процес материнства та батьківства.

Наше суспільство має здійснити ретельний перегляд цінностей і перестановку пріоритетів на всеможливих рівнях і нарешті визнати: дозволивши людині працювати за гнучким графіком у зручному їй місці, вона почне демонструвати кращі показники продуктивності.

Нам необхідна нова, реформована інфраструктура турботи: набір механізмів та інструментів, що дозволять громадянам досягти успіху не лише у змаганні за здобуття індивідуальних цілей, а також у відносинах одне з одним. Тільки так ми зможемо досягти балансу між особистими та професійними звершеннями.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram