Моє знайомство з геополітикою почалося із гри "Ризик!". У 1970‑х, за розпалу холодної війни, в нашій родині дуже любили цю настільну гру, випущену 1957 року, пише для "Тижня" Едвард Лукас

На дошці зображено перебільшену територію України, що простягається від Арктики до Центральної Азії, а також Іркутськ, Камчатку, Сибір, Урал, Якутськ на території, що мала б належати Радянському Союзові. Дощовими вечорами ми малими кидали кубик і розробляли стратегічні ходи. Не тільки щоб виграти. Мені цікаво було поміркувати про крах імперії зла, що тоді видавався далекою, ба навіть неможливою перспективою.

Із часом набридло відправляти армії на завоювання територій. Успіхи наддержав залежали від фарту й майстерності, а не від геніальних ідей. Альянси формувалися радше заради недалекоглядної тактики, ніж задля якихось цінностей. У всіх конфліктах ішлося про нульову суму виграшу. Кожен міг завоювати світ, та аж ніяк не зробити його кращим.

На мою думку, цікавіше було дізнатися, чого люди хочуть, чому та що їм заважає. Відповіді слід шукати в книжках, а не в настільних іграх, міркував собі я, а коли доріс, шукав їх іще й у подорожах за тоді наявну залізну завісу.

Читайте також: Трампова гра проти правил

Підозрюю, з авторів нового дослідження про європейську геополітику вийшли б чудові гравці в "Ризик!". Дослідження за редакцією Семюела Чарапа, який за Адміністрації Обами був радником Держдепартаменту, опубліковане мозковим центром RAND. Автори закликають до нового підходу у відносинах із так званими проміжними країнами, як-от Україна. На їхню думку, ці держави застрягли десь посередині між нині недосяжними для них євроатлантичними устремліннями й інтересами безпеки Кремля.

Автори – переважно американці, німці й росіяни – слушно наголошують, що "проміжні" країни не можна відносити до однієї категорії. Білорусь і Вірменія – досить лояльні союзники Росії. Грузія та Україна взагалі в іншій категорії. Азербайджан, зрештою, як і Молдова, має свої особливості. Автори публікації розкритикували теорію про "грандіозну угоду" між Сходом і Заходом. Вони закликають зосередитися на маленьких кроках і заходах для зміцнення довіри, а також наполягають, що для кожної зі сторін головне не погіршити ситуацію.

Однак у їхньому дослідженні та сама проблема, що й у грі "Ризик!". По-перше, ідеться про однаковий моральний рівень усіх сторін. Червона й синя команди нічим одна від одної не відрізняються. Для настільної гри це нормально. У реальному житті Росія, спадкоємиця Радянського Союзу, яка виправдовує масові розправи комуністичної влади, опиняється на одному рівні з Європейським Союзом – найбільшим і найуспішнішим демократичним утворенням, і НАТО – унікальним військовим альянсом демократичних держав.

По-друге, не враховуються бажання мешканців "проміжних" країн. У просякнутих кров’ю європейських прапорах українці гинули на вулицях Києва 2014-го, бо прагнули мати такі самі гідність, свободу, безпеку та справедливість, що й сусіди-європейці. Не так склалося, як гадалося. Слово "Майдан", що асоціюється з героїчним та ідеалістичним бунтом, лише раз фігурує в публікації, причому в такому контексті, мовляв, зовнішня політика України є "хаотичною та нежиттєздатною" спробою знайти баланс між Заходом і Росією.

Читайте також: Росію чи Китай – кого боятися більше?

Це не залишає місця для думок самих українців, які боролися проти корумпованої, олігархічної та часом зрадливої влади.

Будь-які дискусії про регіональну безпеку мають починатися з питання про те, хто й чого хоче, тобто з питання, яке виникло в мене ще в підлітковому віці. Українці й інші народи прагнуть бути частиною Заходу з цілком зрозумілих причин; Кремль хоче їм завадити та керується егоїстичними й імперіалістичними міркуваннями.

Узагалі-то росіяни, які ведуть немилосердну боротьбу за гегемонію, з їхнім мисленням за правилами "нульової суми" добре упоралися б із "Ризиком!". Мабуть, їм варто запросити в Кремль Чарапа та його співавторів: зіграли б кілька цікавих партій. Та, прошу дуже, не ціною реальних країн і реальних людей.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram