Сулатнова процесія у Стамбулі. Жан-Батист ван Мур

Наше стереотипне бачення Османської імперії переважно зводиться до часів занепаду й відсталості, коли цю велику державу вже називали "хворою людиною Європи". Хоча свого часу це була одна з найрозвиненіших країн світу, толерантності й мультикультурності якої ще треба було повчитися західним державам. Зрештою, чимало з них реформи в своїх країнах робили за взірцем османських.

Що дозволило Османській імперії стати надзвичайно потужною, завойовувати території в Азії та Європі й сягнути піку своєї впливовості за часів Сулеймана Пишного? Ясна річ, однієї простої відповіді немає, велич імперії складалася з багатьох цеглинок, та одним із фундаментів османською успішності була сила центральної влади й султана зокрема. Про те, як цієї успішності досягалося, і хочу розповісти вам – без жодних алюзій на сучасні часи, без схвалення чи критики. Просто як цікавий факт. Кого тема зацікавить – раджу зазирнути в ґрунтовне дослідження Рафаели Люїс "Щоденне життя в османській Туреччині".

Читайте також: Османські козаки проти Росії: останній кошовий на шляху джихаду

Усім нам відомі історії про величезні гареми в султанів того часу. Можна припустити, що за такого способу життя і спадкоємців у керівника держави було безліч. Оскільки, на відміну від європейських монархій, в османів влада не переходила автоматично до найстаршого сина, то що ж із ними робили, хто із синів ставав фаворитом і очолював державу? Історія цікава, бо вона чимось нагадує принцип праймеріз – внутрішньовидової конкуренції. Отож, у віці 14 років синам султана офіційно робили обрізання (це засвідчувало зрілість) і відправляли їх працювати керівниками різних провінцій імперії.

Дії молодих керівників ретельно перевіряли, аналізували, писали звіти й характеристики. І це не були сухі рапорти – йшлося передусім про психологічний портрет, вміння працювати з людьми, стресостійкість, порядність, працездатність. На підставі таких звітів султан і ухвалював рішення про вибір свого наступника. Тоді цього сина переводили в столицю й давали відповідальнішу роботу, на якій він здобував досвід і входив у придворне життя.

Читайте також: Капела миру: тут почався занепад Османської імперії. ФОТО

Скрутна доля чекала інших синів імператора – їх убивали. Зокрема для того, щоб навколо них не поставали альтернативні табори, щоб у майбутньому не було підстав для сепаратизму й розкольництва, щоб пізніше владу не захоплювали шляхом палацових інтриг і переворотів. Принцип був простий – краще вибрати смерть одного із синів султана, ніж потенційну втрату якоїсь провінції в майбутньому.

Тих синів, яким не пощастило, душили шовковою тятивою лука. Цю смертну кару застосовували винятково до осіб із родини султана – адже смерть внаслідок проливання блакитної крові була б святотатством. Безумовно, це варварство, але згадайте, що Київська Русь зникла з карти світу якраз через міжусобні війни наслідників престолу. Османи цей урок собі затямили.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram