Перемога "євробляхерів" і провал місії щодо ротації складу ЦВК наштовхує на два невтішні висновки.

Перший – домогтися від Верховної Ради позитивних рішень можна тільки примусом. Штовханиною під парламентськими стінами, сутичками з правоохоронцями, створенням загрози того, що ситуація загостриться ще більше тощо. Без кількох копняків з боку "вулиці" законодавчий орган просто не в стані працювати. Саме тому "євробляхери" отримали своє послаблення (хоча останнє є ілюзією, бо, змусивши Раду проголосувати, власники іноземних номерів насправді не вирішили питання ані із розмитненням, ані зі штрафами від поліції), а ті, хто мав би бути зацікавленим в оновленні складу ЦВК, не отримали нічого.

Просто за ЦВК нікому було виходити на мітинг. А без демонстрантів, гасел та ексцесів парламентська машина, виявляється, не працює.

Другий же висновок торкається того, що парламент, котрий розійшовся на канікули, не виконавши левової частки запланованого, зробив це не просто так. Тобто не лише через лінь та невміння / небажання працювати. Ситуацію з ЦВК недарма розтягують у часі – хтось явно хоче, аби президентські вибори "обслужив" чинний склад Центрвиборчкому. Той самий, частина котрого сформована ще за "регіоналів" та за їхньої активної участі.

Читайте також: Підсумки літнього парламентського сезону

Мені заперечать, що подібне неможливо, але строк повноважень переважної більшості членів ЦВК (13 з 15) давно добіг кінця. Але, на жаль, у нашій країні можливо все. Навіть несподіваний фінт зі збільшенням кількості цевекістів до 16 осіб та наданням права вирішального голосу голові Центрвиборчкому. Однак справа навіть не в тому, скільки "багнетів" налічуватиме ЦВК, справа виключно у бажанні влади повністю контролювати цей орган.

І не тільки цей. Майже непоміченою пройшла іще одна цікава новела, про яку я не можу не згадати бодай парою абзаців. Мова про те, як у передостанній день роботи Верховна Рада ухвалила більшістю голосів зміни до закону "Про судоустрій і статус суддів" у зв’язку з ухваленням закону "Про Вищий антикорупційний суд". І нове положення частини 3 статті 26 вищезгаданого закону говорить про те, що "до стажу роботи судді, який дає право на доплату за вислугу років, зараховується також стаж професійної діяльності у сфері права".

Якщо це не підкуп суддів, замислений заздалегідь, із певним – поки що не цілком зрозумілим – прицілом, то мені навіть тяжко визначити, що це таке.

Маючи свій власний суд (він завжди був кишеньковим рефері чергового президента, але після згаданої подачки просто таки розчиниться у виявах покори й лояльності) та власну ЦВК, можна, звісно, "начудити" чимало справ.

І байдуже, що до чинної ЦВК довіри немає ані в суспільства, ані в експертного середовища, ані у західних партнерів. Байдуже й те, що вибори під проводом Центрвиборчкому, котрий так і не пройшов ротацію, можуть завершитися зливою судових позовів. Все це не грає ролі для тих, хто хоче заручитися слухняною та надійною "рахівницею".

Читайте також: Україна після Порошенка. Вибори парламенту і прем’єра

Власне, суд, Центрвиборчком та силові структури – ось ті три "слона" чи "кити", на які спиралася українська влада ще від часів Кучми, котрий "вибив" з КСУ потрібне йому рішення про третю каденцію, хоча згодом – орієнтуючись на настрої всередині країни та за її межами – плодами своєї "перемоги" так і не скористався.

Я все чекав, що до КСУ звернеться й Петро Порошенко – з пропозицією підрахувати його президентський стаж та висловиться з цього приводу. Адже Петро Олексійович не "досиджує" на посаді цілих два місяці, й з цієї колізії можна було б (при бажанні) зліпити привід для перенесення дати виборів. Але главі держави, мабуть, ніхто не вказав на подібне вікно можливостей, а сам він не додумався. Або ж все іще попереду?..

В кожному разі, ситуація з ЦВК вийшла не дуже красива. Як й з додаванням суддям преференцій. Хоча разом ці дві події виглядають цілком органічно. Якщо на президентських виборах виграє не той, хто "повинен", можна йти до "одомашнених" суддів й зажадати від них повернення боргу. А якщо виграє саме той, і його конкуренти побіжуть до храму Феміди, вона – знову таки – має елегантно відбити всі атаки, ухвалюючи потрібні рішення.

Хоча саме наявність прирученого Центрвиборчкому повинна зняти навіть потенційні ускладнення. ЦВК – це перша бар’єрна лінія, перший оборонний вал, за котрим удар триматиме вже судова інстанція. Саме такою я бачу ситуацію, що складається, і вона мене аж ніяк не тішить.

Читайте також: Підвищення вартості квитків. Найбагатший Ахметов і його компаньйони стали ще багатшими – експерт

Тішить натомість активність соціуму, котрий може – коли щиро хоче – добиватися змін. Але, звісно, непереобрана ЦВК – це не той сюжет, котрий спонукає громадян вийти на маленьку переможну революцію під стіни Ради. В цьому і зрілість, і незрілість нашого суспільства – адже роль рушійної сили, котра призводить до змін, подекуди виконує доволі дріб’язковий привід.

Так, євробляхи – це дріб’язок на тлі того завдання, яке постане перед нами у 2019-му. Бо зміна влади може (бодай в теорії) призвести й вирішення проблем вітчизняного автопрому, а може й зберегти існуючий статус кво – разом із потребою ввозити з-за кордону чотирьохколісний мотлох. Що ж стосується ЦВК, то це якраз той інструмент, котрий забезпечить (або ні) цю саму зміну влади.

І якщо для отримання такого інструменту слід натиснути на Верховну Раду, то це дійсно варто зробити. Як не тепер, то восени. Без порядку денного, написаного "вулицею", наші парламентарі, схоже не впораються.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram