Якщо хтось скаже вам, що берлінська лікарня Бундесверу розташована в мальовничому районі міста, знайте – це суттєве перебільшення. Тихі вулички, трошки дерев, із цікавинок – хіба що новий офіс німецької розвідки, що займає кілька кварталів.

Коли підійшов до лікарні – перевірив, чи не забув паспорт і документи. Як виявилося, цілком даремно. Вахтер у прозорій кабінці на вході читав газету й не мав жодного інтересу до мене. Виявляється, в лікарю німецької армії можна зайти вільно, без жодного контролю чи перевірок. Піднімаюся на кілька поверхів, йду заплутаними коридорами повз нескінченні палати. Двері незачинені, й можна роздивитися, хто всередині. Інтуїція підказує – це не вони. Зупиняю медбрата в одному з коридорів: "Іх зухе украініше золдатен".

Виявляється, я за кілька кроків від потрібної палати. Ще здаля бачу, що міг би обійтись і без допомоги: біля цієї палати життя вирує. "Дівчата", так українських волонтерок називають самі "украініше золдатен", витягають із пакунків їжу. Дехто прийшов із дітьми, й ті трохи сором'язливо але з цікавістю дивляться на "хлопців", яких безпомилково можна впізнати без жодних підказок. "Хлопці", точніше "наші хлопці", як називають українських воїнів берлінські волонтери, мають трохи знічений від кількості уваги вигляд. День іде до вечора й помітно, що вони вже трохи втомлені.

Читайте також: Наша війна: лінія фронту – всередині кожного з нас

"Добрий день", – у мені впізнали українця.  "І вам добрий, – відповідаю, – Я шукаю Віталія". "А ось він, – показують на високого чоловіка, що йде коридором. – Віталіку, йди сюди!"

У мене для Віталія сувенір – "бойкотна" футболка. Нещодавно хлопців відвідала одна з учасниць наших, берлінських, акції із бойкоту ЧС-2018. І прийшла вона в "бойкотній" футболці, з малюнками відомого художника Андрія Єрмоленка. Його плакати, присвячені бойкотові ЧС-2018, бачив увесь світ. А ми вирішили надрукувати їх на футболках. Віталікові ця футболка дуже сподобалась, а в мене саме була в запасах одна потрібного розміру.

"Ось, сувенір для вас. Футболочка, – показую, – Таку хотіли?" "Так, дякую!", – футболка йде по рукам, з'ясовується, що й решта хлопців не проти мати такі самі. "Нема проблем! Додрукуємо", – лишаю пакунок із солодощами, який насправді немає куди класти, бо холодильник забитий.

Читайте також: Сила безстрашних – одна з надій нашого суспільства

"Нічого, ми щось придумаємо. Ввечері до чаю буде. Не пропаде", – заспокоює один із хлопців. "Ми тут недалеко, раптом щось треба..." – лишаю свій телефон, прощаюся й іду. Поки найцінніше, що я можу дати цих хлопцям, це спокій. Саме за ним вони сюди і приїхали, на реабілітацію.

Йшов додому й думав про людей, яких щойно бачив, які отримали свої рани на передовій, у боях, захищаючи Україну. Вони не мали вигляду американських спецпризначенців, це не були двометрові качки з голівудських кінофільмів. Навпаки, на вулицях Києва чи Львова можна побачити десятки таких статур та облич, одним із таких перехожим міг би бути і я. Але між нами пройшла невидима межа. Вони прощались із життям під час обстрілів, а я – ні. Вони не хотіли вмирати, а я навіть не знав, як це. Кожен із нас робив свою справу. Кожен для України. Але їхня справа могла означати їх ню смерть, а моя ні, от і вся різниця.

Коли прийшов додому, побачив на телефоні пропущений дзвінок. Це хлопець, що брав мій номер телефону, передзвонив, аби залишити свій. Я взявся створювати новий контакт у смартфоні, але зрозумів, що забув спитати його ім'я. Втім, що тут думати, й без імен усе зрозуміло. #Наші.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram