Можливо, якби я був одним із них, то сприймав би ці повідомлення легше. Ні, звісно, не легше – інакше. Якби в моєму житті був хоча б один день у бліндажі, під обстрілом, у камуфляжі, який не захищає ані від холоду, ані від дощу, ані від спеки, якщо ти в ньому більш як дві години, тим паче від куль та осколків, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Можливо, тоді кожна звістка у Facеbook про чергового загиблого, з портретом, короткою біографією та кількома лаконічними дописами, де одне слово, де два, а де просто плюс замість хрестика, не викликáла б такого розпачу й почуття провини. Ти свою війну проґавив, хоча плекав у собі маскулінність і до свого військового квитка офіцера запасу ставився цілком серйозно, а відбуваються замість тебе молодші й здоровіші, залишаючи тобі безсилля та комплекси. А ще, коли ти маєш фахово рефлектувати те, що стається із суспільством, тобто раціоналізувати все, що діється не з тобою, це стає нестерпним і потребує буквально щоразу негайного пояснення. Чому? За що? Проти чого?

Читайте також: Не стати "пижиковою шапкою": коли байдужість – не на часі

Влітку 2014-го відповідь була простою: щоб Імперія зла не відтяла половину, мінімум половину української землі по Дніпро, а може, й по Дністер. Тоді загроза була цілком реальною. І вона, безумовно, здійснилася б, якби не солідарний спротив практично цілої нації. Українці не схотіли стати частиною чужої ієрархії й утратити шанс, бодай шанс побудувати нормальну країну. Можливо, не всі усвідомлювали принади "русского мира" в повному обсязі, тим паче що між нами, ніде правди діти, чимало спільних рис. Соціальна нерівність, свавілля магнатів, патерналістська свідомість значної частини народу, відсутність проекту майбутнього, який замінюється симулякрами з уявного минулого (важить не так різний ступінь доброякісності цих симулякрів, як сам принцип), я вже не кажу про схожі зовнішні декорації з руїн доби "індустріалізації".

Але є й принципові відмінності: так чи так українці швидко розчаровуються у вождях, схильні здебільшого покладатися на себе, а не на дядечка, зберігають пам’ять про культурну й соціальну норму. І, що головне, попри всю небезпечність узагальнень, дозволю собі стверджувати: нам притаманна повага до свободи як найвищої цінності. Як написано зараз на банері поверх Будинку профспілок на Хрещатику: "Freedom is our religion". Свобода – наша релігія. Загалом це правда, навіть якщо в конкретних випадках наша свобода вироджується у "принцип трьох гетьманів".

Тоді свободу відстояли. Минуло три з половиною роки. Хлопці все ще гинуть практично щодня. А ситуація змінилася кардинально. По-перше, умовна "міжнародна спільнота" не погоджується толерувати свавілля недоімперії, яка вирішила господарювати на території своєї "сфери інтересів". Ніякого нового Криму вона більше не проковтне й пручатиметься всіма наявними в неї силами. Сили ці реалізуються через покарання конкретних стовпів московського трону поіменно, що в ідеалі може залишити імператора наодинці зі своїми амбіціями. По-друге, розвіялася ілюзія, що агресора чекають із квітами пригноблені "бандерами" мешканці умовної "Новоросії", у Кремлі сидять параноїки, але не дебіли. По-третє, в України з’явилася армія, можливо, не така потужна й сучасна, як здається під час військового параду на Хрещатику, але різниця зі 2014-м очевидна. Інакше кажучи, кожен окремий солдат, який втрачає життя в окопі на передовій, уже не думає, що саме його особиста жертва може врятувати батьківщину.

Читайте також: Дві України – довкола й усередині нас

І вже дедалі частіше й чіткіше чути голоси, що досить цієї війни, "на якій наживаються олігархи", що так не може тривати безкінечно, бо війна забирає найкращих, і це правда! Тільки не варто забувати, що війна йде не лише з конкретною Росією й конкретними росіянами (бурятами, кадирівцями), а й зі способом організації дійсності, зі способом мислення й принципами взаємодії між собою. Є горе­звісний "русский мир", який, коли може, просувається в підкованих чоботях, а коли ні, то в м’яких капцях. І щойно він почувається господарем на тій чи іншій землі, починає впроваджувати свої цінності, які за століття не дуже змінилися: "православіє – самодєржавіє – народность/скрєпи". Мир на зовнішньому фронті тут і тепер означає капітуляцію на внутрішньому з усіма можливими наслідками. А це втрата права бути собою, втрата вже згаданого шансу змінюватися й модернізуватися, втрата зовнішнього впливу (хай часом некомфортного), який змушує до реформ.

Війна на Сході – це лише частина війни між минулим і майбутнім, яка точиться в цілому суспільстві на всьому терені України. Лінія фронту проходить усередині мало не кожного з нас, і саме цю лінію боронить людина з автоматом. Оголити її означає загинути як країні, як проекту, як спільноті. Як нам.