В одному з романів сучасної британської письменниці Дженет Вінтерсон є історія про персонажів, які постають один перед одним в азартному двобої. Однак гра в них незвична, і ставки в цій грі – теж. Той, хто програв, має віддати переможцю власне життя в повне розпорядження.

В Україні сьогодні є сотні тисяч людей, які знають, що це таке – поставити на карту власне життя. Ризикнути втратити не просто багато, а все. Самого себе, без залишку.

Цими людьми є ветерани нинішньої війни. Ким вони є для українського суспільства? Тими, хто нас захистив і захищає. Тими, кому маємо бути вдячними й кому маємо допомагати.

Але ми не завжди відчуваємо, наскільки вони здатні допомогти нам. Не завжди розуміємо, що можуть здійснити ті, хто зазирнув в очі смерті та не злякався.

Коли ми в "Інтерньюзі" розпочинали ініціативу "Голос війни", її вважали такою собі "літературною реабілітацією". Думали, що проговорення власного досвіду, прагнення його описати і прописати в оповіданнях та есеях дозволить АТОвцям відпустити травматичний і часто трагічний досвід, пов'язаний із війною. Це і справді так: бійцям часто потрібна реабілітація через творчість і самовираження. Це відомий тип терапії, ще давньої, міфопоетичної – ти звільняєшся від чогось, коли це "щось" називаєш, коли даєш йому слово, коли виводиш його з темряви на світло.

Читайте також: Нестрашні ветерани російсько-української війни

Однак поступово ми почали розуміти, що ставлення до ветеранів тільки як до людей, які потребують допомоги, є помилковим. Адже в них достатньо внутрішньої сили, щоб нею ділитися і щоб допомагати іншим. Достатньо енергії, щоб нею заряджати. Достатньо віри, щоб долати зневіру. Достатньо гумору, щоб лікувати від депресії чи пафосу.

"Голос війни" (voiceofwar.org) починався як літературна школа для ветеранів. Вони стали писати оповідання й есеї, що публікували в українських медіа. Потім видали збірку "Голос війни. Історії ветеранів" – 29 історій від 22 людей, які пройшли через війну. Від 20-річних і 60-річних, від жінок і чоловіків, від добровольців і призовників. Ми їздили із цією книжкою різними містами України та за її межами, і скрізь нас зустрічали переповнені зали. І розуміли, що люди в цих залах – ті, хто був на війні,й ті, хто не був, – приходять також за своєю маленькою "реабілітацією". Або просто надією.

Для багатьох ветеранів війна була тільки початком. Початком нового життя, в якому стало значно менше страху і значно більше впевненості в собі. Значно більше сміливості й навіть здорової авантюрності. Більше простору для нестандартних рішень.

Ми зняли невеликий фільм (знайдіть його на Youtube – "Голос війни. Історії ветеранів"), де спробували показати, ким наші автори стали. Їхні повоєнні історії вражають не менше, ніж воєнні: хтось відкрив фірму біотехнологій, хтось учиться на музиканта, хтось викладає в університеті, хтось створив стартап. Це люди, в яких ти віриш і яким довіряєш – природно, інстинктивно.

Читайте також: Повернення зі своєї війни: коли не складається пазл

Вони є захисниками, але також здатні бути творцями. Вони знають, що таке війна, але саме тому здатні створити щось особливе і для миру. Вони зробили найвищу ставку, а тому не переймаються дрібницями. Вони бачили жахливе чи абсурдне – тому люблять легкість і простоту.

Вацлав Гавел колись двома словами описав головне джерело змін часів "пізнього соціалізму". Він назвав той феномен силою безсилих. Силою тих, кого вважали слабкими і хто в певний момент відмовляється коритися.

Сьогодні одна з надій українського суспільства – сила безстрашних. Сила тих, хто поставив своє життя на карту і тому здатний мислити значно більшими масштабами. Здатен дивитися поверх бар'єрів і поверх гірських вершин.

Якщо ви вкотре втратили надію через політику чи життєві прикрості – поцікавтеся історіями ветеранів. Тим, що вони пишуть, і тим, ким вони стають. І знайдете в них своє натхнення.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram