В Угорщині на днях з’явився чиновник, чия посада звучить як "Уповноважений міністра з питань розвитку Закарпаття і програми розвитку дошкільних навчальних закладів Карпатського басейну".

Власне, чому так відбувається, що сусідня країна вирішила «розвивати» одну з частин суверенної території України?

Тому що Україна кілька разів, у 2014 і у 2015, продемонструвала готовність поступатися принципами суверенітету, незалежної внутрішньої політики в обмін на послаблення зовнішнього тиску.

Розглянемо цю хронологію ганебних кроків.

В 2014 – Крим. В обмін на те, що Росія не застосує свої збройні сили, відпустить бранців, котрих її проксі захопили на території півострову, поверне частину військового майна і не буде конфісковувати власність найбільших українських підприємців у Криму, Україна фактично відмовилася як від військового спротиву, так і від дієвих дипломатичних та юридичних кроків, дала час на те, щоб безперешкодно збудувати інфраструктуру для підтримки півострова з російської території. Електрику Криму перекрили лише тоді, коли РФ підвела необхідні нитки живлення з Ростовської області, санкції до компаній, котрі будували Кримський міст, вводяться лише постфактум, зараз, коли міст вже функціонує. До сих пір Кабмін готує якісь позови по Криму, ніяк не підготує.

Але якщо з Кримом ми спостерігаємо приховану політику толерування російської агресії, то Донбас став місцем, де готовність міняти державній устрій під зовнішнім тиском була неодноразово зафіксована на папері. Це – мінські угоди, особливо – мінські угоди 2015-го року.

Читайте також: Нескромні амбіції Угорщини: чи повторить Закарпаття долю Криму чи Донбасу

Там, в обмін на відмову РФ та її проксі атакувати українські війська, неформальні представники України погодилися змінити конституційний лад і територіальний устрій, відмовитися від будь-яких планів відновлювати український суверенітет над захопленими Росією територіями Донбасу. А також, як вишеньку на тортику для Путіна – роззброїти загони «Правого сектору» та «Української добровольчої армії».

Звісно, Мінські угоди мали неформальний характер. Але, на відміну від непублічних угод по Криму, Мінські домовленості а) носили відкритий і письмовий характер, б) їх легітимність була визнана Петром Порошенком та союзниками України.

Отож, західні сусіди, котрі з тривогою спостерігали цей процес, зрозуміли для себе кілька речей.

По-перше, Україна є потенційно легкою здобиччю для будь-кого. Вона, як держава, йтиме на поступки під натиском ззовні. 

По-друге, у повноцінний союз з Україною проти Росії вступати ризиковано, оскільки українська еліта все ще надто залежна від Росії – раз, і по суті, співпрацює з агресором у прихованому режимі – два. 

Отож, зробили висновок наші сусіди, якщо не почати конкурувати з Росією за те, що лишається від України, то можна дочекатися, що Росія поставить собі під контроль усю Україну, і далі загрожуватиме уже Польщі, Угорщині, Румунії.

Тому, з точки зору цих країн, необхідно будувати буферні території, котрі максимально віддалять російську загрозу від їх кордонів – методом «перетравлення» української території. Це перетравлення відбувається зараз тими ж методами, що їх успішно застосувала РФ в Криму і на Донбасі. Паспорти, мова, освіта, ЗМІ, «активісти», а далі – політики, і пішло-поїхало, референдум, «самооборона», анексія.

Читайте також: Чи Угорщина справді хоче забрати собі частину України?

На додачу, ми, як країна, втратили можливість налагодити ідеологічний контакт з тими правоконсервативними силами, котрі зараз на підйомі у ЄС, чим ще раз підтвердили, що ми чужі для них. Чого лише варта недалекоглядно відверта ставка Порошенка і компанії на ультралібералку Клінтон під час виборів у США.

Отож, дивуватися нічого – ми в очах сусідів неповноцінні. Нас вважають чужими ідеологічно, ненадійними союзниками і з відсутністю волі до перемоги. От нам і призначають усіляких «менеджерів по розвитку».

Треба мінятися, відбудовувати самостійну, суверенну, сильну внутрішню і зовнішню політику – і нас стануть поважати.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram