Через трагічні події ХХ ст. ми не завжди знаємо, ким були наші близькі родичі, яку вони мали долю, свідками яких подій їм довелось стати. Саме тому наш найбільший інтерес завжди викликає новітня історія України, вивчення якої стало доступним лише на пострадянському просторі. Цей період в історії нашої держави є досить не дослідженим і має багато білих плям, які сучасним історикам потрібно ще вивчити, пише для "Тижня" Тетяна Яцечко-Блаженко

2017-й і 2018 роки є знаковими, адже рівно вісімдесят років тому розгорнулася масштабна кампанія масових репресій громадян, яка отримала назву Великий терор (1937–1938 рр.), унаслідок якої 1,7 млн людей було відправлено в табори. 

Досягнувши певного віку, кожен із нас починає більшою мірою, ніж це було раніше, цікавитися своїм корінням, історією роду. Розглядаючи почорнілі родинні фотографії вікової давності, я намагалася віднайти спільні риси зі своїми пра-, прапрародичами. Ще в дитинстві саме ці світлини були моїм першим підручником з історії рідного краю.

Билижинці, Заславський повіт, Волинська губернія. Родина Горбатюків (зліва направо: Варвара, Василь, Дмитро, Єфросинія). Початок ХХ ст

Серед усіх моїх рідних за лінією матері в мене завжди найбільшу цікавість викликала постать однієї із прабабусь. Складаючи докупи спогади про неї, які чула від її односельців і рідних, я намагалася відтворити її біографію через призму подій, що відбулись у селі Білогородці Заславського району Вінницької області (тепер територія Ізяславського району Хмельницької області) в 1930-х рока. Хоча й не повністю, але мені це вдалося.

Єфросинія Горбатюк народилася на Покрову 1900 року в селі Белижинцях Заславського повіту Волинської губернії. Її батьками були Дмитро й Варвара – люди, які серед односельців вважалися заможними господарями. Батько Дмитро влітку робив печі, а взимку шив чоботи. Про Дмитра говорили, що мав найкращі коні й бричку на цілу округу. Серед улюблених занять у вільний час найпочесніше місце в господаря посідало полювання. В 1905 році в сім’ї Горбатюків народився син Василь. Швидко мчали молоді літа.

Читайте також: Завдяки відкритим архівам: чому варто завітати до СБУ

1925-го молоду Фросю сватає земляк Іван Каленіков (1898 р. н.) із сусіднього села Білогородки. Каленіков на час одруження був уже чоловіком військовим, вимуштруваним. Між Фросею та її чоловіком було кохання з першого погляду. Але коли справа дійшла до весілля, то виявилося, що батьки нареченої проти зятя з Білогородки, може, не хотіли відпускати улюблену дочку до сусіднього села або мали якесь батьківське передчуття? Невідомо. У результаті Фрося робить усе наперекір батьківській волі – одружившись, іде в невістки до Білогородки. За те, що дочка не послухалася думки старших, батько залишає її без приданого. Попри всі негаразди тих років, шлюб молодих був щасливим. Один за одним народжуються три сини Анатолій, Віктор і Георгій.

В Україну приходять важкі часи, Голодомор, колективізація і розкуркулення. Родина Єфросинії Горбатюк, як і багато інших у селі, не стає винятком і потрапляє під розкуркулення. Нова влада відбирає з господарства в колгосп усю худобу, землю, знаряддя праці, збіжжя.

Людей, виснажених фізично і духовно, щодня гнали на роботу в колгосп. Одного із таких днів Каленіков не витримує і на сільських зборах говорить новій владі села Білогородки все, що він про неї думає... Відповідь на такий рішучий учинок простого чоловіка не забарилася. Сміливість і вільнодумство були покарані. Увечері за Іваном прийшли люди в "шкіряних піджаках". Голодні діти нічого не розуміли і зляканими очима спостерігали, сховавшись на печі. Заплакана Фрося збирала для чоловіка в дорогу пакунок їжі. Іванові дозволили взяти із собою лише необхідне. Куди забирають чоловіка, Фросі ніхто не сказав. Вона не запитувала, бо знала, що не з добра прийшли такої пізньої пори. Тієї ночі в невідомому напрямку віддалялося від хати кілька постатей, серед яких був її Іван...

Білогородка, Заславський район, Вінницька область. Родина Каленікових (Єфросинія, Іван і діти Анатолій та Віктор). Фото до 1937 року

На ранок молода мати з дітьми прокинулись уже як сім’я "ворога народу". Селом ходили чутки, що тоді було забрано багато чоловіків. Тавро "ворог народу" заважало нормально існувати, бо життям це важко було назвати. Односельці старалися зайвий раз не заговорити із Фросею, навіть деякі рідні почали цуратися. Кожен день був боротьбою із голодною смертю та байдужістю оточення.

Одного разу Фрося несла жменьку зерна до млина, щоб зробити муку й хоч якось прогодувати запухлих від голоду дітей. Виснажена побачила, як біля неї проїжджав возом односелець. Спробувала сісти на віз, але дістала чоботом в обличчя.

Читайте також: Як адвокат Медведчук захищав своїх підзахисних

Найгірше було синам. У школі до дітей був "особливий педагогічний підхід". Адже зі шкільної парти їм насаджували ідею про те, що вони мають лише одного справжнього батька всіх радянських дітей – найдобрішого й усесильного Сталіна...

Рідні Фросі, які з часом змирилися з її одруженням, старалися допомагати чим могли. Далі було гірше. Почалася війна. Коли німці прийшли в село, перше, що зробили, – обрали поліцаїв. Мій дідусь Георгій згадував: "У селі Білогородці били в дзвін, увесь люд зігнали в центр до церкви, першими розстріляли євреїв, а українців, мов худобу, почали ділити на дві колони – гідні й негідні. До першої добирали здорових і молодих, до другої – старих, калік і дітей. Потім перших відправили на роботи до Німеччини".

Скінчилася війна. Спустошеною серед чорноземів стояла колись квітуча Білогородка. Змучені й виснажені поверталися чоловіки до своїх осель, молодь із Німеччини, але серед сірих постатей не було її Івана. Із кожним днем надія на зустріч із чоловіком зменшувалася. Сини підростали, й жінка віддавала їм усю свою турботу та любов. Діти були центром її всесвіту, тільки заради них жила весь цей час.

Перед самим Великоднем 1951 року Фрося побачила біля хвіртки сивого, зморшкуватого, змарнілого чоловіка. Він стояв самотньо, ніби вагався, чи зайти йому в двір. У руках він нервово перебирав якийсь згорток, як пізніше виявилося – печиво для своїх діток, яких знав такими, що пішки ходили під стіл. "Іван!" – промайнуло в голові. Не встигла вимовити ці слова Фрося, як була в обіймах чоловіка. Скільки чекала цієї миті. На щастя, все погане залишилося далеко в минулому. Але на відміну від дружини, сини зустріли батька холодно. На їхніх вустах було лише одне питання, яке вони ставили йому й собі тисячу разів: "Де ти був, коли ми так бідували, чому не допоміг, не захистив від чужого ока?". Відповіді не було, до того ж сини її не намагалися почути. Батько мовчав, а по його тремтячих щоках лилися сльози. Іван був зламаний фізично й морально. Радянська влада назавжди відбила в нього бажання бути непокірним. Він змінився, бо надто високу ціну заплатив за свої слова.

Після повернення із Соловків у рідну Білогородку Іван прожив лише рік, забравши в могилу пам’ять про ті жахливі роки репресій і вигнання. Він про них ніколи не розповідав.

Довгий час у родині нічого не згадували про Івана, його ніби не існувало. Тепер, коли в нашій країні панують демократичні свободи, варто згадати тих, хто не по праву був названий "ворогом народу" й через забаганки радянської влади викинутий із нормального життя на стражденне виживання.

P. S. Торік завдяки допомозі Ігоря Кулика, начальника управління Українського інституту національної пам’яті, та блискавичній письмовій відповіді Галузевого державного архіву СБ України вдалося з’ясувати, що Іван Каленіков був арештований 3 серпня 1937 року й осуджений на вісім років позбавлення волі та три роки ураження в правах за статтею 58-10-1 КК РРФСР, бо провадив "контрреволюційну агітацію проти Сталінської Конституції та керівників ВКП (б)". 5 серпня 1992 року Іван Тихонович Каленіков був реабілітований посмертно.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram