Побити та викласти відео в мережу. Чернігів, Дніпро, Одеса – це неповний список міст, де останнім часом відбулись дитячі бійки, на які звернули увагу ЗМІ. Але мало хто звернув увагу на те, що відео знущань спокійно виклали в YouTube. Воно "висіло" там щонайменше декілька днів акумулюючи перегляди, поширення та лайки.

І ще на одну особливість мало хто звертає увагу – подібних відео викладено у мережу сотні, а увагу громадськості привертають одиниці. Ті що нестандарт. Як, наприклад, дівчачі бійки. Бійки хлопців чи цькування без фізичного насилля не так цікавлять. Тому такі відео можуть переглядати в соцмережах роками. Вони збирають лайки, навіть тоді, коли їхні учасники уже давно помирилися між собою.

Соцмережі впливають на дитячу жорстокість таким чином:

1. Чим жорстокіше відео, тим більше переглядів, лайків та поширень. Така вже людська сутність. Насилля, гроші та секс – три кити цікавості. Є цілий напрям у кіберцькуванні, коли насилля здійснюється виключно заради того, щоб зняти його на відео та викласти в інтернет. Бо сучасне моральне задоволення для дітей – це не похвала батьків, а кількість лайків власного посту.

Читайте також: Три способи вдало відповісти на словесну образу

2. Деперсоналізація – анонімність завжди давала можливість бути жорстокішим. Це стосується як того, хто здійснює насилля, так і жертви. Що психологічно простіше – зарізати ворога ножем, дивлячись йому в очі, чи натиснути на кнопку, яка запускає стратегічну ракету, від якої можуть загинути тисячі невідомих? Те ж саме в інтернеті – створюється враження, що ти цькуєш не реальну людину.

3. Безвідповідальність – породження деперсоналізації. Дитині здається, що анонімний акаунт дозволяє їй безконтрольно знущатись над іншими. Ніхто за це не покарає.

4. Нездатність батьків прослідкувати активність дитини в інтернет через розрив поколінь. Як правило, вони користуються навіть різними соцмержами та цікавляться різним контентом.

5. Відсутність безпечної зони. Якщо від цькування у школі можна заховатись вдома, то інтернет немає ні часових, ні просторових обмежень.

І, звичайно, жертва реального цькування може виплескувати накопичений негатив у соцмережах, змінюючи свою роль з об'єкту цькування на суб'єкт.

Мабуть, хтось вважає, що подолати кібербулінг просто – забрати у дитини гаджет і вона в безпеці. Але це помилкова позиція. Це не врятує, а стане лише ще одним ударом по підлітку. Реальний наслідок таких дій: дитина наступного разу вам просто не розповість про проблему. І, звичайно, вона знайде можливість зайти в інтернет через інші пристрої.

Друге - контроль активності у мережі має відбуватись з урахуванням віку дитини. Якщо у 8-9 років ви можете безболісно контролювати, куди дитина заходить в інтернеті, її логіни і паролі, то з підліткового віку у вас цього не вийде. Точніше так: максимум, що у вас вийде – мати пароль від її "офіційного" акаунту. І так само "формально" бути спокійними, бо там – на "офіційній" сторінці завжди все буде добре. А що буде на інших – ви навіть не будете здогадуватися. Тому з віком від тотального контролю доцільно відмовитись на користь прямого спілкування з дитиною. Сюди ж я віднесу і віру у всесильність технічних засобів контролю. Тобто, контроль за переміщенням дитини в інтернеті за допомогою програм-шпигунів. На кожен щит є свій меч - з розумом можна обійти все. А ось коли дитина дізнається про шпигування за нею, вона вам перестане довіряти.

Читайте також: Нас настигла эпидемия буллинга в школах

Третє - підвищувати власну обізнаність у новітніх технологіях та зареєструватись у тих соціальних мережах, що і дитина. Не заради контролю, а заради розуміння як вони працюють. Щонайменше, вам буде про що поговорити з дитиною, наприклад, про нові інтернет-меми. Чи про те, як захиститись від вірусів або заблокувати людину, яка "дістає".

Четверте – "корисний інтернет". Дитина повинна навчитись отримувати конструктивну інформацію із соціальних мереж, а не "вештатись" там від суму. Спробуйте їй щось доручити пошукати, важливе для вас. І пам'ятайте, у цькуванні винні не гаджети, а реальні люди. Тому ніщо не убереже сильніше вашу дитину, ніж її довірливе спілкування з батьками.

Богдан Петренко, для Gazeta.ua