Так сталося, що від початку конфлікту на Сході держава завжди намагалася приховати обмінний процес. Усі причетні до нього офіційні особи говорили родичам та журналістам, що зайва інформація може нашкодити хлопцям. Можливо, так і було у перші місяці конфлікту, коли обміни відбувалися на рівні офіцерів у полях.

Пізніше почався мінський процес та з’явились "офіційні списки". Відтоді суспільству показували лише тих, кого Україні вдалося забрати додому. Дехто тихо їхав до рідних, дехто – проходив фільтр адміністрації президента. Але у публічне поле майже ніколи не потрапляли прізвища тих, кого Україна віддала на той бік. Причин може бути кілька.

Читайте також: Політики обирають "лінію розмежування" на Донбасі між Північною Кореєю і Грузією – політолог

Перша – обмінювали тих, кого і не варто було затримувати, тобто надуманий обмінний фонд. Наприклад, був такий собі Карат. Його міняли то у "днр", то в Україну. Друга – на той бік йшли люди, за яких можна було би забрати значно більше людей. Не можу не припустити, що по спеціальним домовленостям. Примір – син колишнього голови СБУ у Луганській області генерала Олександра Третьяка. До того підполковника Олександра Третьяка-молодшого було затримано за підозрою у співпраці з ГРУ генштабу ЗС Росії. Третя – процедура передачі людей на той бік не зовсім законна. Про це у приватних розмовах я говорила і з перемовниками, і з представниками служби безпеки. Деяких вивозили на лінію розмежування, хоча насправді це було порушення умов, приміром, домашнього арешту.

Але безликою масою завжди легше торгувати, як і легше запевняти, що її продати неможливо. Коли у січні 2017 року з’явились списки Савченко, я у розмовах з родичами полонених військових та у своїх колонках постійно говорила, що найважливіше з’ясувати, хто ці кількасот людей у списках терористів. Мені здавалося і здається зараз, що важливо було показувати тих, кого хочуть забрати бойовики. По-перше, можна було би оцінити, чи справді вони налаштовані на обмін. Умовно сказати, скільки серед них важливих третьяків. По-друге, оприлюднивши та прокоментувавши списки, можна було би показати світу та суспільству готовність до обміну: ось бойовики тримають вже три з половиною роки українського військового Пантюшенка, Україна готова його поміняти на громадянина Н, Б, К…, це терористи не хочуть. Тоді би створювався зовнішній тиск.

Але як раз тиск не вигідний українським політикам. Бо вони собі ще у травні вирішили, що наступний етап обміну може відбутися напередодні виборів в Україні (а усі розмови про обмін під час ЧС були лише ширмою, як до того численні Великодні, новорічні свята). Говорять, РФ буде віддавати людей для обміну задля підвищення рейтингу лояльних до неї кандидатів. Припустимо, це так. Але чому тоді Банкова не використовує цей важіль вже зараз, а вирішила чекати до весни або осені? І як буде все це виглядати, якщо обміняти вдасться таки Порошенку, нехай і за допомогою Медведчука?

Читайте також: Герой нашого часу: Сенцов уже здобув перемогу

Після часткового оприлюднення списків громадян РФ, які утримуються у місцях неволі на території України (до речі, ніякі вони не полонені, а підозрювані та злочинці, до яких застосовувалися закони держави Україна; полонені на непідконтрольній території – бо утримуються терористами, що вигадали собі закони, які не визнає цілий світ), мені особисто здається, що Україна має ще кілька важливих прізвищ, про які наразі воліє мовчати.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram