33 роки тому, в ніч з 3 на 4 вересня, в радянському таборі було вбита українського поета Василя Стуса. Сьогодні історія повторюється. В російському таборі повільно згасає український кінорежисер Олег Сенцов. Паралелі жахають. Українці досі ідуть на смерть, щоб показати, що замкнене коло не розірвано.

В одному з інтерв‘ю я спитала у гостя, як він може пояснити, що дві ці величезні постаті Сенцов та Стус, які сьогодні є утотожненям Українця, які стали взірцем національного рівня, геть відірвані в уяві українців від донбаського та кримського контексту. Сенцов – це Крим. Стус – Донецьк. Чому ж тоді ці два окуповані регіони люди міряють захарченками та гоблінами? Відповідь була щось на "Тому що Сенцов та Стус – це виняток". – Хіба? Тепер я постійно задаю гостям це питання в намаганні зрозуміти, як так сталося, що ми досі міряємо самі себе кількістю дурників на квадратний кілометр? І коли ж це Україна доживе до розуміння цінності виняткових особистостей? Коли почнемо поважати одинаків, які не відступилися від принципів і проходити повз "більшість»", яка спроможна збитися в зграю тільки якщо щось дають, або когось б‘ють?

Читайте також: Людей мучают, добивают в тюрьмах. А Путин молчит, и ручку ему пожимают мировые лидеры

Україну мають визначати кращі. Насправді так завжди і було. Одинаки берегли для нас ідею державності, спогади про давню велич та навіювали мрії про відродження. Проблема не в тому, що Україна не має гідних синів. Має. Ще й яких. Проблема в тому, що самодостатні люди не спроможні розпочати діалог, створити впливові групи, напрацювати думки. Їх голос тоне в галасі "зрадо-перемог".

Про необхідність привнесення в політику національних сенсів говорилося вже багато. Але такі речі не роблять одинаки. Вони тільки бережуть вогонь. Українські споконвічні Прометеї досі б‘ються за те, щоб Країна існувала. Але хтось має наповнити її духом, енергією, задати напрямок змін. Тон задають спільноти. Але для цього потрібно, щоб ми самі навчилися об'єднуватися навколо принципів. Ідеї мають бути викарбувані в головах і серцях.+

Чому ми дивимося на Василя Стуса, на Олега Сенцова і не бачимо в них відлуння українського Донбасу та Криму? Може тому, що самі не спроможні доєднатися до творення національних сенсів? В нині окупованому Криму не було жодного українського регіонального політичного проекту. Об‘єднання свідомих громадян швидше нагадували клуби по інтересам.

Так само, думаю, було і на Донеччині, Луганщині. Відсутність концентрованої інтелектуальної думки спостерігається зараз по всій Україні. Люди розумні питають один одного: "Так за кого ж будемо голосувати?". При цьому пропозиції виробити свої вимоги до кандидатів відкидаються як занадто романтичні. Позиція неможлива без відповідальності. Частково провина за те, що герої з покоління в покоління ідуть на смерть, лежить на людях, які воліють нарікати на абстрактний народ або владу і не бажають докласти зусиль заради вироблення основних критеріїв політичної думки.

Стус загинув в радянському таборі. У нього не було держави та величезного прошарку однодумців, які б могли скласти впливову групу. Але у Сенцова все це є. Тоді чому ж питання про державну політику щодо Криму і Донбасу не висувається як вимога до кандидатів на владні посади? Чому політики досі заграють з бабусями, та жонглюють пенсіями та тарифами? Може тому, що це ми з вами не створили для них список вимог?

Читайте також: 24 роки ганебного досвіду проти слів Порошенка

Замкнуте коло більшовизму має бути розірвано. Якщо креативний клас не зможе виробити ідеї, які б стали суспільним запитом на майбутнє, через десяток років ми знову будемо спостерігати за згасанням чергового видатного одинака. В цю страшну річницю варто замислитися про те, що кожне покоління українців народжує свого національного мученика. І що це ніякий не привід для гордості. Це докір всім нам. Доказ, що саме ми залишилися осторонь.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram