Поп-музику варто визнати пізньомодерним феноменом, який виник як один із способів наповнення дозвілля серед людей молодого віку. Внаслідок урізноманітнення музичних смаків, моди та стилів життя вона перетворилася на сферу, у межах якої далі формуються специфічні сприйняття соціально-політичних реалій, пише для "Тижня" Тарас Лютий

Саме тому поп-музика залишається у фокусі уваги багатьох соціокультурних досліджень. Однією з них є розвідка Енді Беннетта "Культури популярної музики" (2001). Спираючись на неї, спробуємо зупинитися на кількох головних етапах розвитку рок-культури ХХ століття, щоби з’ясувати, чи можна звести поп-музику до суто споживацького рівня культури.

Перед Другою світовою війною споживання стало мало не найвиразнішою характеристикою представників середнього класу західних держав, а потому охопило й представників робітничого класу. Не лише речі повсякденного вжитку, а й численні електроприлади поволі перетворювали споживання товарів на сталий спосіб життя. Вагома роль тут належала записувальним і відтворювальним пристроям, а також транзисторним приймачам. Одначе їм передували кілька важливих винаходів: фонограф (1880-ті) Томаса Едісона та грамофон (1888-й) Еміля Берлінера.

Основу поп-музики становить рок-н-рол, який виріс із афро-американського ритм-енд-блюзу. Перші його виконавці перебралися з півдня США на північ, зокрема в Чикаґо. Сам цей термін запускає в обіг Алан Фрід, радіодіджей із Клівленда. Аж от у 1950 роках рок-н-рол шириться серед білої молодіжної аудиторії, чиїм улюбленим виконавцем є Білл Гейлі з гуртом Comets і піснею "Rock Around the Clock". Не менш популярними виконавцями були Літл Річард і новий ідол підлітків Елвіс Преслі. Хоча рок-н-рол поволі завоював мало не всю земну кулю, в Радянському Союзі він таврувався як "брудна буржуазна пропаганда" й міг потрапити до слухача лише через чорний ринок.

До кінця 1950-х вершину поп-музики міцно утримували фолк-виконавці. Та в середині наступного десятиліття на тлі антикапіталістичної кампанії й на хвилі захоплення східними релігіями та музикою (ситар Раві Шанкара), наркотичними засобами (експерименти з ЛСД колишнього гарвардського професора Тімоті Лірі), швидко набували популярності психоделічні рок-гурти штибу Grateful Dead або Pink Floyd. Варто згадати наркотичну алюзію в пісні "Lucy in the Sky with the Diamonds" The Beatles. Фільм "Easy Rider" (1969), розповідаючи історію двох гіпі, які на мотоциклах перевозять наркотики, супроводжується виразним рокерським саундтреком. А прихованим лейтмотивом звучить: "вмикайся, налаштовуйся та відривайся" (turn on, tune in and drop out).

Усе це вплинуло на розвиток контркультури. Остання була в опозиції не лише до влади, а й до технократичних тенденцій. Виступи нерідко супроводжувалися гепенінґами, світловими шоу, авангардними кінопоказами та мистецькими показами.

Читайте також: Масовість та елітарність – поняття дуже відносні

Музика стала медіумом у вирішенні багатьох соціально-політичних проблем західного капіталізму та культурного імперіалізму. До них належала й війна у В’єтнамі. Так, у жовтні 1967 року біля Пентагона відбувся велелюдний марш проти західної політичної гегемонії. Пісня "The Unknown Soldier" гурту Doors цілком могла б стати ілюстрацією до нього. До схожих протестів удавалися й музиканти зі Східної Європи, коли в травні 1968-го до Праги вдерлися радянські танки.

Не менш важливим був і рух за громадянські права. "Чорні пантери" вимагали землі, хліба, одягу, житла, справедливості й миру для темношкірого населення. Тим часом Джимі Гендрікс із Сіетла став одним із небагатьох темношкірих музикантів, прийнятих у мейнстрим білої рок-індустрії.

Наприкінці 1960 років, коли психоделічна хвиля пішла на спад, утворилося три головні напрями: кантрі-рок (Eagles), прогресивний рок (Genesis, Yes) і досить впливовий геві-метал (Black Sabbath, Judas Priest), де особливий наголос робився на інструментальній віртуозності виконавців. А поштовхом для розвитку цього напряму були Led Zeppelin, Deep Purple, Uriah Heep. Кошлата й убрана в шкіряні куртки публіка складалася спочатку переважно з білих чоловіків робітничого класу, тоді як, приміром, слухачі прогресивного року належали до середнього класу й мали університетську освіту.

Популярним геві-метал у 1980-ті зробили гурти, що пом’якшили шквал звучання до м’якшого глем-металу (Bon Jovi, Mötley Crüe), часом додаючи клавішні інструменти й андрогінний стиль – образ а-ля Ziggy Stardust у Девіда Бові, утім, без іронічної дистанції. Водночас прихильники жорсткого металічного звучання ні на крок не відступали (Metallica). Головними атрибутами була чоловіча сексуальність, зухвала фалічність гітар і мікрофонів, чорне вбрання. У тематику пісень прокрадалася самотність і розпач, емоційна ізольованість і насильство, алкоголь і наркотики, руйнування, розкладання, збурення тощо.

У 1990 роки металісти зовсім відійшли від блюзової основи й почали звучати екстремальніше. Прикладом чого в Сіетлі стає гранж (Nirvana, Pearl Jam), його музика відображає суспільство ризику, невизначеності, аполітичності. У деяких підстилях "металу" спостерігається звернення до чорної магії чи неофашизму.

Читайте також: Як концерт U2 Боснію об'єднав

Проте із середини 1970-х на музичній сцені з’являється ще один показовий музичний феномен. Панк виростає з американського гаражного року, що заявив про себе в 1965–1968 роках передусім у Сан-Франциско (Kingsmen), а пізніше й у Нью-Йорку (Patti Smith, Talking Heads, Velvet Underground). У 1974-му з панком знайомиться британський підприємець у галузі моди Малкольм Маккларен. Разом із дизайнеркою Вів’єн Вествуд у Лондоні він відкриває магазин альтернативного одягу Sex і продюсує гурт Sex Pistols, який одразу ж помічають у рок-пабах. Британський панк був значно агресивнішим, а його виразники вирізнялися огидною поведінкою. Вражала візуальна та звукова атаки. Панк більше здавався соціальною проблемою. Неабиякий скандал спричинила пісня "God Save the Queen", яку відразу ж заборонили в програмі Top of the Pops і помістили в чорний список на радіостанціях.

Панк відображав настрої цілої армії безробітних, проблеми расового протистояння та розчарування молоді. Одним із поширених гасел було: "Панки люблять, щоб їх ненавиділи". Це дещо скидалося на бриколаж дадаїстів, які поміщали об’єкти щоденного вжитку в незвичний контекст, щоб досягти несподіваного сенсу. На додачу злиденність та економічна депресія спричинялися до трансформації моральних стандартів у піснях панк-гуртів. Панки вирізнялися бурлеском і полісемією, наприклад, поєднували свастику із зображенням Карла Маркса. У їхньому стилі відчувався анархізм, поразка й тотальна незгода. Утім, масова культура перетворила й цей напрям на комерційний продукт.

Наостанок зупинимося на стилі реґі, музиці агресивних вуличних формувань нащадків колишніх рабів. Вона актуалізувала увагу до культурної політики та значною мірою піднімала значення африканського континенту. Корені реґі сягають Карибських островів Ямайки, де виникла специфічна рецепція ритм-енд-блюзу під впливом музики ска. У результаті з’явилося важке електричне звучання басу з рубаним гітарним ритмом. Чи не найвідомішим виконавцем реґі вважають Боба Марлі, сина британського капітана й жительки Ямайки. У своїх піснях він закликав звільнитися від тиранії, що в 1655 році перетворила його країну на колонію. Виконавці реґі адаптували растаманський стиль (раста), який становив вагому частку ідентичності афро-карибської молоді й був противагою західному расизмові. Растафаріанство народилося в умовах колоніалізму як перевертання європейського тлумачення біблійного сюжету про чорного сатану й біле боже ягня. Зрештою, релігійні метафори зазнали нових інтерпретацій. Растамани вірили, що імператор Ефіопії Гайле Селассіє в 1930-му вступив у боротьбу з новим Вавилоном – західним колоніалізмом.

Тож поп-музика залишається неоднозначним феноменом, який містить потужну силу протесту, хоч і надається до кооптації з боку масової культури. Загалом повоєнна генерація й індустрія поп-культури створили не лише особливий музичний ринок, а й специфічний стиль життя. У ньому відобразилися соціальні, політичні й економічні настрої, що за останні півстоліття радикально змінили образ світу, у якому ми живемо.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram