"Коля, шо таке стратєгія?" – задумливо, тремтячим голосом питає професор в аудиторії, забитій журналістами, пише для "Тижня" Станіслав Козлюк

Хоча насправді він розповідає нам історії про своє буремне навчання на військового в часи СРСР. Чоловік годину намагається пояснити медійникам, що таке "військове мистецтво", але, здається, заплутується ще більше у своїх висновках. Він скаче з думки на думку. Розповідає про американських військових, яких нібито перевдягли у форму РСЧА та змусили діяти за теоретичними розробками геніальних російських полководців. За міркуваннями викладача, це перетворило американський військовий підрозділ на непереможних надлюдей. Врешті, у своїх роздумах лектор договорюється до того, що ОБСЄ та Червоний Хрест на Донбасі є миротворцями. Журналісти обурено гудуть.

І то лише частина спеціального навчання для медійників, які хочуть працювати на лінії фронту на Донбасі. Ідейним натхненником та організатором процесу є Міністерство оборони. На все про все дається два дні. Усі, хто пройшов такі курси, дістають право працювати на передовій. І зелену акредитаційну картку на додачу. Першого дня треба прослухати курс лекцій. Тут і розповіді про сектор безпеки й оборони, і ознайомлення з родами військ, і юридичний складник роботи журналістів на війні, і нюанси взаємодії оборонного відомства з представниками медіа. Другий день – практичні заняття на полігоні: тактична медицина, мінна безпека, екскурсія до навчального взводного опорного пункту (ВОП). У результаті журналісти мають хоч приблизно уявляти, куди вони їдуть, як працює українська армія та що робити, коли запахне смаленим. На папері все видається непоганим, але реальність брутальна.

Читайте також: Прибрати Медведчука: як позбутися колаборантів у нашому інформпросторі?

Хоча для Міністерства оборони це були не перші курси, здається, відомство досі не знайшло єдиної програми, за якою можна навчати журналістів. Бо від тренінгів до тренінгів змінюються і промовці, й сам розклад занять. І, судячи з досвіду колег, чи не щоразу в мозок присутніх намагаються вкласти або дуже специфічні знання (наприклад, як писати телеграми згідно з військовими нормами), або інформаційний шум – розповіді про необхідність правильно трактувати термін "військове мистецтво" досі не дають спати ночами. Якщо продовжувати тему лекцій, є й добрі приклади. Скажімо, спроби пояснити журналістам, які далекі від військової тематики, структуру української армії. Бонус – трохи військової історії часів незалежної України та пояснення тактичної ситуації в регіоні: військові угруповання Росії, що їм може протиставити Україна, як можуть реагувати країни – члени НАТО. Для загального розвитку та розуміння ситуації – те, що треба.

Заняття на полігоні – окрема тема. Військові розповідають про тактмед, мінну безпеку та правила роботи на передовій. На кожне питання відведено приблизно по годині. Як наслідок – конструктиву небагато. Щодо мінної безпеки все більш-менш зрозуміло: не твоє – не чіпай, не тягни з війни додому незрозумілих речей, не вештайся лісами, не заходь у покинуті будинки й узагалі не думай, що ти там найрозумніший. Але з іншими темами біда. Тактична медицина за годину викликає нервовий сміх. Ну бо ж неможливо за відведений проміжок часу розповісти все: і про зони безпеки в районі бойових дій, і про правила поведінки в цих зонах, і про домедичну допомогу, і про евакуацію себе та колег. Навіть більше, й кількох годин на це не вистачить. Свого часу на одному з п’ятиденних тренінгів парамедики та військові скаржилися, що не встигають якісно розповісти про всі робочі нюанси за кілька днів.

Читайте також: Страх – зброя в інформаційній війні проти України

Власне, коли в Міноборони тільки народилася така ініціатива, – якось упорядкувати рух журналістів на фронті, – частина медійників була проти. Мовляв, ідея з навчанням і відсіюванням ненавчених не спрацює. Хоча бажання Міноборони було цілком логічним, адже з початком війни на Донбасі воно спільно із СБУ встигло роздати журналістські акредитації всім охочим: і журналістам, і тим, хто на них віддалено схожий. Нова бюрократична процедура мала цю проблему вирішити. Плюс безплатне навчання роботи в зоні бойових дій для журналістів. Що маємо в результаті? Робота медійників там досі залежить від особистих знайомств із військовими та їхнім керівництвом. Якщо журналіста не захочуть бачити на позиціях, вигадають купу причин. І якщо він матиме зелену картку, замість бюрократичних перешкод можуть знайти вигадливіші: працює снайпер, були обстріли, ходить ворожа диверсійно-розвідувальна група абощо.

Коли ж командування не проти журналістів і знає їх давно, то й проблем не виникатиме. Не вирішено також питання з відсівом медійників. Адже, щоб когось відфільтрувати, треба було б уводити щось на кшталт випуск­ного іспиту (але не за результатами навчання впродовж двох днів). А це вже, в теорії звісно ж, спроби обмежити дії журналістів. Фактично акредитацію зеленого кольору для роботи на передовій може отримати будь-хто, в кого є журналістське посвідчення: професіонал, який на війні з 2014-го, випускник вишу, який тільки починає працювати, журналіст-пенсіонер, що вирішив згадати молодість, "турист", якому просто кортить поїхати на війну, бо "це ж круто". Щодо навчання, то цікаво, що може для себе винести людина за три години на полігоні. Або в аудиторії з лектором, який вірить у речі, дуже дотичні до теорії змови, і раз у раз повторює: "Коля, шо таке стратєгія?".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram