100 років тому почалася боротьба за українську автокефалію, пише у своєму блозі на "Новому часі" журналіст Олег Шама. У жовтні 1918 року в уряді гетьмана Скоропадського міністром віросповідань став Олександр Лотоцький. Він змінив на цій посаді поміркованого філософа Василя Зеньковського. Лотоцького вважали радикалом, бо він чітко озвучив церковному соборові, який саме засідав у Києві: "Автокефалія – ​​це не лише церковна, а й державна наша необхідність".

Але 14 листопада гетьман здивував усіх, підписавши грамоту про федералізацію з небільшовицькою Росією, тобто з неіснуючою державою. Кабінет міністрів Федора Лизогуба пішов у відставку, а з ним і Лотоцький. "Впав міністр – впала й автокефалія!" – урочисто проголосив архієпископ Євлогій делегатам собору.

Через місяць до Києва увійшли війська Петлюри. Директорія без зайвих церемоній прийняла закон "Про верховне управління УАПЦ". Особливо затятих противників автокефалії – волинського архієпископа Євлогія та київського митрополита Антонія – вислали до Бучацького греко-католицького монастиря. Там обидва, до свого подиву, побачили, що ідея національної церкви – аж ніяк не фантазії політиканів. Євлогій так описував тутешню літургію: "У храмі нас поставили на хори. Прихожан було досить багато. Чоловіки в кожухах, жіноцтво... [] У кінці служби замість запричасного вірша грянув "Ще не вмерла Україна".

У Києві тим часом парафіяни єпископа Назарія (Блінова), який тимчасово очолив митрополію замість Антонія, попросили читати Євангеліє українською мовою. Той відмовився, і збори мирян склали статут своєї церкви. Уряд його підписав і затвердив для них парафію в розкішному соборі Святого Миколая на Печерську.

Читайте також: Вселенський патріарх узявся за останню перепону на шляху до автокефалії

У храмовий день – 22 травня 1919 року – на першій службі українською мовою парафіяни не вміщалися в соборі: багато хто стояв біля дверей і на вулиці, про що писав пізніше Василь Липківський, який служив тоді літургію. Микола Леонтович, автор знаменитого "Щедрика", написав розспіви до цього дня й сам диригував хором.

У середині літа того ж року до Стамбула-Константинополя вирушила дипломатична місія на чолі з Лотоцьким, який мав отримати схвалення автокефалії від вселенського патріарха.

Столиця вселенського патріарха тоді переживала жахливі часи. Туреччина нещодавно визнала свою поразку в Першій світовій війні. Стамбул зайняли війська Антанти – англійці та французи. Патріарха Германа V іще до офіційного припинення боїв вигнали парафіяни-греки, яких тоді в місті було 150 тис. Бо на початку війни владика звернувся до всіх митрополитів у Туреччині із приписом молитися щонеділі за здравіє султана. До того ж патріарх пожертвував тисячу пар чобіт для турецьких солдатів.

Під час ритуалу Великого входу в кафедральному храмі Святого Георгія 5 жовтня 1918 року парафіяни почали скандувати Германові: "Геть! Геть!" Владика знепритомнів, і через тиждень тимчасовим місцеблюстителем його престолу обрано Дорофія Прусського (від міста Прусса на березі Мармурового моря, зараз – Бурса). Він розгорнув потужну антиосманську кампанію – заборонив вивчення турецької мови в грецьких школах, православні храми Стамбула з його подачі оголосили про приєднання до Греції, а їхні парафіяни демонстративно відмовлялися визнавати владу султана.

Читайте також: РПЦ у глухому куті перед прийдешньою автокефалією, її погрози – сміховинні

До того ж у березні 1919-го Дорофій писав до архієпископа Кентерберійського: "Ми благаємо Вас надати енергійну підтримку британському урядові в його зусиллях прибрати турків [зі Стамбула]". Тоді ж у головній мечеті імперії Айя-Софія, яка до падіння Константинополя в XV столітті була патріаршим собором, сталося нечуване: вперше після 465-річної перерви священик грецького полку, який стояв у місті, відслужив там заупокійну літію.

У травні 1919-го почалася Друга греко-турецька війна. Саме тоді до Стамбула і прибула місія Лотоцького. Дорофію вочевидь було не до української автокефалії, і він умив руки: мовляв, тільки новий вселенський владика може вирішувати такі питання.

Українські історики й богослови сіли тоді за давні письмена й до осені 1921 року знайшли відповідне рішення проблеми канонічності УАПЦ. Послідовники професора Огієнка на чолі з Василем Липківським підняли постанови ще перших вселенських соборів. Так, з'їзд вищого кліру 451 року в Халкідоні (зараз район Стамбула) 17-м правилом встановлював: щоб надалі уникати чвар за парафії, розмежування єпархій має відповідати політичному поділові країн.

Цей древній постулат був вагомим аргументом для УАПЦ. Константинополь і надалі залишався осторонь – там у березні 1921-го Дорофія Прусського змінив Микола Кесарійський із такими ж повноваженнями місцеблюстителя. Не чекаючи нового патріарха, в жовтні того ж року в Софії Київській відкрився собор УАПЦ й обрав своїм митрополитом Василя (Липківського).

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram