Моєю першою (материнською) мовою була російська. Це було майже неминуче, адже я народився у регіоні, що зазнав цілковитої русифікації.

Хоча мої предки по стуканівській лінії переїхали на Донбас з Запоріжжя (орієнтовно в 1920-тих), два покоління по тому вже ніхто у родині не послуговувався українською як основною мовою ані вдома, ні поза ним.

Моя мати походила із села на Луганщині і в дитинстві відвідувала україномовну школу. Проте, переїхавши в 1980-ті в Донецьк, швидко позбулась характерних для села елементів суржику. Якщо не рахувати дитячої телевізійної програми "Надобраніч, діти", яку демонстрували в УРСР о 21.00 й яку ми з сестрою переглядали після російської "Спокойной ночи, мальіши" о 20.00, уперше по-справжньому я стикнувся з українською мовою тільки в першому класі, в який пішов 1990 року.

Читайте також: Історії трьох донеччан, які перейшли на українську мову

Глибокими змінами в моїй ідентичності я завдячую навчанню на історичному факультеті Донецького університету (2001-2006). Вже на першому-другому курсах, завдяки низці викладачів (передусім Володимир Ізюмов, Роман Литвиненко), мені відкрилося розуміння трагічної й воднораз звитяжної дороги, якою простували українці впродовж останніх сторіч.

Занепад, поневолення, боротьба за свободу й відродження, знову занепад і знов боротьба... Я усвідомив, що дійсність довкола мене є наслідком глибинної деформації, травми. Й що нашому поколінню належить це виправляти; належить позбутись чужого й накинутого в собі; належить вернутися до джерел власного українства.

Тоді я прийшов до мови – засадничого маркера ідентичності та елемента культури. Мене і ще двох однокурсників надихнув приклад Руської трійці 1830-тих, й одного дня ми постановили собі між собою, утрьох, спілкуватися українською. Це був перший день послугування нею поза навчанням. Й він визначив напрямок.

Я не перейшов на українську одномоментно, цей процес в умовах Донецька розтягнувся на кілька років. Але з кожним місяцем й роком української в моєму житті ставало дедалі більше, а російської чимдалі менше. Відтоді я став вкрай вибірковим у споживанні культури: виписав декілька україномовних газет (в кіосках в 2004 році в Донецьку жодної не продавалось), став купляти книжки й СD, обирати по телебаченню українські передачі, писати українською тексти й вірші. Моєю програмою максимум було мислення: я прагнув навчитися думати українською.

Помаранчева революція стала ще однією віхою в усвідомленні нашого становища. Тоді я збагнув не тільки те, що попереду в нас непростий і тривалий шлях до українства, але й те, що наш сусід залишається ворогом, який тільки й чекає на слушну мить, аби знову нас знищити. Який підриватиме наше відродження всіма засобами. Який розмиватиме наше поняття про себе, нашу ідентичність. І натомість нав'язуватиме свою.

...

Минуло 15 років і за цей час відбулось те, що відбулося. Нас істотно пошарпали, але ми й пройшли добрий шлях. Шлях усвідомлення, розуміння. Війна відкрила багатьом очі на те, що раніше годі було пояснити.

Головне: наша безпека і наша сила – в тведості нашої ідентичності. Легко завоювати того, кому без різниці, який стяг майорить на даху, яким прапорцем розмахувати в руці чи який прапорець стоїть на столі. Й неможливо завоювати того, хто відчуває різницю; кого надихає жовто-блактний і в кому викликає рвотний рефлекс біло-червоно-синій.

Мова – один із найважливіших маркерів ідентичності. Можливо, це не так очевидно для львів'ян чи киян, які виросли в україномовному чи двомовному середовищі, в ситуації потужної присутності української культури та українських сенсів. Їм може здаватись, що мова не головне, другорядне. Але мене дуже добре зрозуміють українці зі сходу, які зростали у всуціль російськомовному середовищі.

Читайте також: Що робить місто українським?

Правда в тім, що таке середовище залишається включеним у російський контекст і нечуйним до українського. Просто сліпим. Становлення й зміцнення української ідентичності в таких умовах є дуже повільним і поверховим. Єдиний шлях прискорити цей процес – розімкнути це середовище, луснути бульбашку.

...

Саме тому ось уже більше 15 років я виступаю за зміцнення позицій української мови. Саме тому в 2006 році я став співзасновником донецької молодіжної організації Поштовх, яка просувала українську культуру й мову в Донецьку. Саме тому в 2010 та 2012 роках я був співорганізатором акцій в Донецьку проти русифікаційних законів. Саме тому в 2012 році я заснував у Донецьку український розмовний клуб.

Проте все це – слабкі й спорадичні ініціативи, які мають обмежений вплив. Держава повинна мати системну мовну політику, спрямовану на захист мови, мовного середовища; на захист та зміцнення нашої ідентичності. А отже, на захист нашої безпеки.

Саме тому закликаю всіх депутатів підтримати законопроект 5670-д. Це шанс, на який ми чекали 25 років. Не підведіть!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram