Ми не завжди усвідомлюємо, що змінюючи життя треба бути послідовним, а мова – головний чинник становлення нації. Наталя Поколенко розповідає про людей, що остаточно вирішили перейти на українську.

«Свідомо почала говорити українською після 2014» – історик Ольга Барабаш

Кандидат історичних наук, начальниця Костянтинівського управління освіти Ольга Барабаш – росіянка за походженням. У три роки батьки привезли її з Орловщини на Донеччину.

«Ще у 1920-ті сюди почали їздити на заробітки мої родичі, тут вони українізувалися, – розповідає пані Ольга. – Пам’ятаю, як моя тітка Ганна Дмитрівна читала мені казки. Це була стара велика книжка – «Казки старого міста», вона досі у мене перед очима. У її хаті завжди було багато книжок, українських у тому числі».

Ольга Барабаш викладала історію та суспільні дисципліни в інституті. Каже, студенти просили «давайте на русском», та вона свідомо обирала позицію – читати лекції українською. Коли почалася війна, люди на сході стали більше спілкуватися українською. На Донеччині відкрилися центри для вивчення мови – безкоштовні курси української мови.

«Моє оточення поступово українізувалося. Друзі у соціальних мережах, колеги, знайомі стали говорити українською. І я почала», – говорить Ольга.

Згадує, як на апаратній наразі у виконкомі почала доповідати українською: «Спочатку вони дивувалися з цього, трохи посміхалися, а згодом перестали. Зараз сприймають нормально, знають, що я говоритиму українською».

Читайте також: Українцям варто припинити тішити себе думкою про геніальне походження та призначення – політолог

На думку Ольги Барабаш, російськомовне оточення на Донеччині вплинуло на людей. Українську мову більшість хоч і вчили у школі, інститутах, та на практиці не застосовувалаи тож зараз складно перейти:

«Деякі мої знайомі теж пробували перейти на українську. Але потім відмовилися. Оточення говорить російською, а тобі постійно треба тримати свідомість і говорити українською. Це складно», – зазначає вона. 

«Тут говорять українською» – така табличка біля входу в кабінет Ольги Барабаш. На її думку, це працює: «Коли люди заходять до мене, 90 відсотків говорять українською. Гадаю, що і та табличка теж допомагає у цьому. Моя мрія – аби школи не на папері були україномовні, а увесь навчально-виховний процес відбувався державною мовою».

«Маємо усвідомити себе нацією» – підприємець Сергій Свириденко

Фото: Facebook-сторінка Сергія

Сергій Свириденко – переселенець з Донецька. Його перехід на українську мову почався з 2014 року. До того часу усі в родині говорили виключно російською.

У 2015 році він пішов служити в АТО, був командиром гармати у 54 окремій механізованій бригаді. Хлопці у війську більше говорили українською або суржиком.

«Коли почалася війна, я зрозумів: це наш шанс. Ми маємо нарешті стати нацією – не братами меншими. Ми – українці і наш головний чинник – це мова, тому я почав спілкуватися українською», – каже Сергій.

У свій час Сергій Свириденко працював у Португалії шеф-кухарем. Поїхав туди без знання португальської мови.

Читайте також: Коротка історія українського націоналізму – яка з його версій буде найдієвішою нині

«Я не боявся помилитися, я хотів вивчити мову, – доповнює він. – Тому говорив – часто неправильно, були помилки, але я говорив. Були люди, що боялися помилок, бо з них сміятимуться, вони і досі бояться. Тому і зараз нам потрібно – говорити, думати, читати українською. І не боятися помилок».

У 2017 році Сергій Свириденко виграв грант за програмою «Український донецький куркуль» – став підприємцем. Зараз виготовляє сири і ковбаси за авторськими рецептами, себе і свою продукцію презентує виключно українською мовою.

«Я торгую на ринках Донеччини, їжджу на виставки, різні заходи. Всюди спілкуюся українською. Як мені ще людям швидко пояснити, звідки я? Це найкращий варіант», – переконаний підприємець.

«Українська мова – це зброя» – волонтерка Світлана Кравченко

У родині пані Світлани дідусь і бабуся говорили українською. Сама вона говорити українською почала з 2015 року. 

«У нас зберігаються родинні листи 1927 року, коли дідусь (він з Костянтинівки), ще не одружений, писав бабусі, яка жила у Бахмуті, українською мовою, красивим каліграфічним почерком. Коли говорю українською, почуваю себе гідною людиною, більш впевненою. Це тому, що мова – рідна, вона додає мені сил. А за нинішніх умов – це ще й зброя. Якщо люди просто говоритимуть українською і нас буде багато – ми все подолаємо», – вважає вона. 

Читайте також: Що робить місто українським?

Світлана Кравченко є членом громадської організації «Бахмут український». Разом з друзями-волонтерами допомагає військовим, бере активну участь у культурних заходах, створює колекцію давнього українського одягу. Каже, що спілкування з чиновниками, мешканцями міста українською потребує багатьох зусиль, у першу чергу психологічних: «Можуть грубо відповісти в крамниці та в держаних установах. Треба бути готовим до цього. Легко тільки з однодумцями, друзями, які, як і я, теж стали говорити українською».

На думку Світлани, освітяни мають прищепити дітям любов до мови. Якщо у школах вона лунатиме не лише на уроках української, а й у побутовому спілкуванні, ситуація може змінитися на краще за кілька років.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram