Вірменський парламент знову оточують прихильники лідера недавньої революції, очільника уряду Нікола Пашиняна. Прем'єр вимагає від своїх опонентів у парламенті проведення дострокових парламентських виборів.

Його політичну логіку не дуже складно зрозуміти. У парламенті у Пашиняна не те що більшості – очевидних прихильників практично немає. А на недавніх виборах до міських зборів Єревану прихильники Пашиняна отримали 90% голосів. Немає сумнівів, що й на парламентських виборах партія прем'єра святкуватиме перемогу.

Його опоненти все ще чинять опір, але їм нікуди подітися. І вже за кілька місяців у Вірменії буде оформлений режим одноосібної влади, для якого парламент стане лише декорацією.

Подальші події теж неважко передбачити. Пашинян може або очолити корупційно-олігархічну вертикаль вірменської еліти і правити в тісному союзі з головним покровителем цієї вертикалі – путінською Росією. Або кинути виклик і цій еліті, і її господарям із Кремля.

І в тому, і в іншому разі він буде повалений голодним незадоволеним народом. Тільки в разі конфлікту з Росією народ організують за допомогою російських грошей і спецслужб, а в іншому – народ організовується сам навколо нового кумира. І так – без кінця. У своєму запізнілому політичному розвитку Вірменія просто повторює парадигму розвитку інших колишніх радянських республік.

Читайте також: Після революції Вірменія докладає зусиль, аби зламати стару систему

У складі з'їзду народних депутатів РРФСР, розстріляного Борисом Єльциним 25 років тому, більшість становили комуністи. Кремль намагався експериментувати із двопартійної системою, але йому знадобилося менше 10 років для усвідомлення непотрібності цього експерименту та створення партії-монстру "Єдиної Росії", яка просто забезпечує голосування за рішення президента в декоративному парламенті.

Олександр Лукашенко – цей білоруський Пашинян зразка 1994 року – недовго терпів неслухняну Верховну Раду, а потім розігнав її і замість парламенту створив декоративну конструкцію.

Михайло Саакашвілі – цей грузинський Пашинян зразка 2003 року – домігся об'єднання всіх опозиційних сил в одну суперпартію зразка "Єдиної Росії", яка й почала контролювати грузинський парламент – аж до бунту олігарха Бідзіни Іванішвілі. Колишній спонсор режиму не просто відправив Саакашвілі у вигнання, а його соратників – у тюрми, він іще й встановив контроль над парламентом і маргіналізовав опонентів.

Ще в 90-ті роки саме парламент і домовленості в ньому відігравали провідну роль у визначенні політичних процесів в Азербайджані, але Гейдарові Алієву, який прийшов до влади на тлі бунтів і заколотів, вдалося покласти цьому край. І сьогодні майбутнє країни визначається елегантною дискусією сім'ї президента Ільхама Алієва та сім'ї його дружини, першої віце-президентки Мехрібан Алієвої. Як гарно!

Читайте також: Мрії про українського Піночета проти старого дідівського способу – будувати демократію

На цьому сумному тлі дивним винятком на пострадянському просторі виділяються дві країни. Весь період свого існування – Україна, й у певні періоди – Республіка Молдова. Знаю, що багатьом моїм співвітчизникам це не подобається. Одні хотіли б, щоб було, як у Росії, інші – як у Білорусі, треті – як у Грузії, А буде – як в Україні!

Нікому й ніколи не вдасться встановити тотальний контроль над нашою державою та її парламентом!

Можна довго міркувати, в чому причина – в анархізмі характеру українців, різноманітності регіонів, тотальній недовірі до влади й один до одного, але факт залишається фактом. Всі ці й інші чинники стали фундаментом для української демократії, нашим шансом одужати – шансом, якого практично позбавлені всі наші сусіди по колишньому Радянському Союзу. Шансом, яким скористалися балтійські країни, у яких ніколи не було вождя – а парламент був і є, дискусії були і є.

У цьому й полягає діалектика нашого розвитку. Українці вічно хочуть знайти "месію", а коли знаходять – починають з ним дискутувати, не дають правити особисто. Коли багатотисячний Майдан у 2004 році кричав "Ющенко! Юшенко!", здавалося, що українська демократія поступилася місцем вождеві – але як же я помилявся в українцях! Коли до влади прийшов Янукович, можна було думати, що з парламентаризмом покінчено, – але навіть нахабному узурпаторові не вдалося ані вигнати з парламенту опозицію, ані зберегти крісло. Коли Порошенко переміг у першому турі, можна було вважати, що парламент у нього в кишені, але ж дзуськи! І це чудово.

Чудово тому, що ми приречені жити в демократичній країні. А демократична країна не може не одужати.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram