У мене часом буває дежавю. Лекція – публічна чи університетська, лектор щось розповідає, в аудиторії молоді люди, здебільшого дівчата, хтось слухає уважно, хтось гортає щось у своєму телефоні. І троє-четверо хлопців на задніх рядах хихотять.

Інколи в мене враження, що це одні й ті самі, повертаються крізь десятиліття, крізь простір і час. Хлопці-що-постійно-хихотять.

Проблема, звісно, може бути в лекторі: він чи вона нудний (нудна) і банальний (банальна) – чи з аудиторією на різних хвилях. Цілком можливо.

Але питання не відпускає: чому хихотять обов'язково тільки хлопці й обов'язково – на задніх рядах? Чому дівчата цього не роблять?

У цьому хихотінні є одна емоція, від якої мені ніяково: це байдужість. Хихотіння – це не згода й не незгода, не "так" і не "ні". Це – ніщо, порожнеча.

Читайте також: Бабуїнізм не пройде: несподівана вакцина проти дискримінації

Я не проти їхнього сміху. Кожен по-своєму користується правом на свободу чи на її відсутність. Але я проти того, щоб ці дівчата далі в житті програвали цим хлопцям. Бо вони поразки не заслуговують.

А ситуація може бути ось якою: певної миті жінка народить дитину, а може, двох, а може, трьох. Кожна з них – це щастя; кожна з них – це виклик. Ти два-три роки сидиш удома, твій контакт із зовнішнім світом радикально звужується. Ти йдеш у декрет або пробуєш і далі працювати, однак інвестуєш значно менше часу в кар'єру. Тому так чи так – ти уповільнюєшся, ти програєш. А тим часом хлопці йдуть угору й – хихотять.

Своїм жінкам вони говорять: твоя справа – діти, моя – робота, гроші, футбол, пиво з пацанами тричі на тиждень. І так буде в переважній більшості ситуацій нашої країни, де хлопці мають більше простору для маневру, ніж дівчата.

Хихотіти – це, зрештою, просто екзистенційний вибір. Або ти розумієш, чому ти тепер саме тут, або ні. Або береш відповідальність за те, що вибрав бути саме тут, або ні. Ти завжди можеш вийти, змінити плани, залишити університет, країну, планету – ти вільний. Але ти маєш довести цю свободу собі й іншим. Хихотіння – це несвобода. Це зізнання в тому, що тобі тут некомфортно й нецікаво – але ти нічого не можеш із цим вдіяти.

Коли дивлюся на цих хлопців-що-хихотять, розумію: чоловікам у нашій країні варто спробувати побути феміністами. Хоча б трохи. І мені – теж. Не тому, що я вважаю жінок кращими від чоловіків, а тому, що вважаю їх рівними. Не тільки у правах – але й у тій нескінченній кількості деталей, які ці права забезпечують.

Читайте також: Краса під загрозою: потворний світ не менш жахливий, ніж світ несправедливий

Бути феміністом для чоловіка означає саме це: вважати, що жінки мають рівні права з тобою, а тому слід працювати над тим, щоб зробити ці рівні права реальністю. Тобто: більше часу приділяти обов'язкам, які чоловіки чомусь вважають жіночими. Більше опікуватися господарством і дітьми – аби їхні жінки могли приділяти час соціалізації та кар'єрі. Уважніше ставитися до того, як покращувати життя всередині родини, – аби їхні жінки мали більше свободи покращувати життя за її межами.

Звісно, всі родини особливі, й, можливо, деяким жінкам комфортно присвятити себе дітям; а в деяких це комфортно робити чоловікам. Але умовою має бути свобода вибору. Жоден розподіл ролей не має нав'язуватися ззовні.

Чоловіки не повинні боятися бути на кухні чи дитячих майданчиках. На батьківських зборах чи дитячих конкурсах. Жіноча робота їх не принижує; принижуються вони тільки тоді, коли їхні жінки відчувають себе приниженими. Мужик – не той, хто тримає свою жінку на кухні; мужик – той, хто дає їй можливість розвиватися й робити те, що їй хочеться. Чоловіки мають пишатися собою не тоді, коли повертаються з роботи з успіхами, а жінки чекають на них із вечерею, а тоді, коли вони роблять це по черзі.

Я не хочу, щоб жінки в нашій країні відчували себе ув'язненими. Не хочу, щоб вони мали складний вибір: робота чи родина. Хочу, щоб у них виходило й те, й інше. І діти, і кар'єра. Ці речі не є несумісними. У логіку "або-або" жінок ставлять тільки ті, хто не хоче вважати їх рівними собі.

Тому, пацани, варто перестати хихотіти. І встати нарешті із задніх рядів.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram