Я поважаю фемінізм і поділяю його цінності. Я сам вважаю себе феміністом (у межах можливого) – в дуже простому сенсі: жінки та чоловіки мають рівні права, мусять мати рівні можливості, рівну оплату праці та рівні обов'язки, зокрема в догляді за дитиною, хатньому господарстві, сексі та співвідношенні сил у родині та поза нею (рівні – не значить однакові, рівність передбачає розмаїття, рівність передбачає різність).

Але мене хвилює те, що будь-яку спробу говорити про жіночу красу в деяких феміністичних (?) колах одразу звинувачують в "об'єктивації". Я дружньо ставлюся до цих людей, але я з ними не погоджуюся. Слово "об'єктивація" стає одним із тих видів універсальної зброї, якою послуговуються скрізь, часто без розрізнень.

Читайте також: Покоління родом із сексизму

Це, як на мене, ставить красу під загрозу. Жіночу, чоловічу, дитячу, будь-яку. А краса є однією з найдивніших речей, з якою ми стикаємося, – однією з тих частин нашого життя, що зривають дах, по-хорошому, і дають бажання жити, любити, прокидатися, засинати, писати, дивитися й багато чого іншого.

Сьогодні краса стикається зі двома протилежними загрозами. Одна з них – баналізація: красу інструменталізують і роблять прогнозованою. В епоху, коли краса доступна всім, коли вона баналізована й індустріалізована, її все складніше помічати і створювати.

Інша загроза однак – це віктимізація краси. Красу роблять винною за деякі наші (реальні) проблеми зі справедливістю й рівністю.

Читайте також: Шепіт каміння: зберегти те, що зникає занадто швидко

Але краса не є винною. Не думаю, що вона врятує світ, але без неї ми точно згниємо, потонемо в багнюці, смороді та взаємній ненависті. Ми це вже пробували, до речі. Не можуть люди любити одне одного, якщо вони не красиві одне для одного. По-різному красиві, помітно чи непомітно, відверто чи скромно, фізично чи метафізично.

Просто потворний світ не менш жахливий, ніж світ несправедливий.