Як сучасне покоління сприймає розповіді про страшну сторінку нашої історії – Голодомор 1932-1933 років? Наскільки готові молоді українці ставити перед собою болючі запитання? Чи не згасли "свічки пам’яті" у серцях українців? Про це в ексклюзивному матеріалі для UAINFO розповіла вдова та соратниця відомого історика Джеймса Мейса, публіцист та автор численних досліджень з проблематики Голодомору Наталія Дзюбенко-Мейс.

Тиша буває різною – глибокою, пронизливою, коли чуєш биття власного серця і зривається голос від хвилювання, бо ти розумієш, що тебе чують, слухають, ідуть за тобою. Тиша буває глухою, в’язкою, глевкою, у котрій тонеш, яку не пробити нічим. І даремні усі твої старання і намарне ти розворушуєш її різкими запитаннями, зверненими прямо до аудиторії – тебе не чують, не розуміють, ця тиша тебе відторгає, не сприймає. І неабияк знесилює.

Під час своєї творчої поїздки в Одесу і Одеську область я мала безліч зустрічей і дискусій з різною публікою. Мене неабияк розчулила і зворушила зустріч з учнями Доброславської середньої школи. У залі були школярі різного віку, але як слухали, як сприймали! Які недитячі глибокі запитання ставили! Оці їх прямі чіткі запитання – хто винен, чому на нашій землі взагалі міг трапитися Голодомор? – власне найголовніші, що стоять перед українською історичною наукою. Науковці уже на них відповіли. Власне, на ці запитання насамперед відповів український народ – різноголоссям усних і писемних спогадів, свідчень.

Читайте також: Голодомор 1932-1933: що ми знаємо про цю трагедію

Я привезла з Одеси книгу "Відгомін лихоліття", в якій опубліковані спогади очевидців Голодоморів 1932-1933 і 1946-1947 рр., а також періоду нацистської окупації, записані студентами історичного факультету ОНУ ім.. І.І. Мечнікова. А це означає, що розпитавши своїх бабусь, сусідів, вони відкрили для себе і свої особисті історії, таким чином вступивши в своє інтелектуальне і громадянське змужніння. Я ж зустрілася в студентській аудиторії уже з іншими студентами-істориками – першо-другокурсниками, сфокусованими поки що на далеких історіях Єгипту, постатях античності. Вони уважно слухали, але запитань не задавали. Чимало термінів, таких як "комнезами", "торгсин", "двадцятип’ятитисячники" тощо вони просто не знали. Може через те мою лекцію прослухали мовчки, не задаючи запитань. Цей період їм ще належить вивчити, пережити. Я ж можу тільки сподіватися, що вивчатимуть вони її по розумних книгах Джеймса Мейса, про якого я їм розповіла, Роберта Конквеста, Рафаеля Лемкіна, Станіслава Кульчицького, Юрія Шаповала, шукатимуть істину в опублікованих джерельних матеріалах, у папках відкритих українських архівів, а не у наскрізь фальшивих матеріалах, які щедро розсіює нинішня пропагандистська машина Росії. А те, що вона працює тут на повну потужність, можна було пересвідчитися по книжкових прилавках і газетних розкладках, де українська книжка, український часопис – рідкість. Навіть по різкій реакції продавців: "Зачем ви спрашиваете. Не видете сами – нету!".

О, так. Одеса, Одещина змінилася. Я була там років дванадцять тому, власне, з тією самою метою – розповісти про Голодомор. Тоді були зали, які закрикували, затупували, "підготовлені" школярики не давали мені слова сказати без реготу, дорослі аудиторії мене зустрічали вимогою говорити російською і слухали з настороженим мовчанням і нехіттю.

Зараз же держслужбовці Доброслава сердилися, що надто короткою була зустріч, що в них багато питань, і всі залишилися на перегляд фільму "Джеймс Мейс. Траєкторія долі".

Читайте також: Наталя Дзюбенко-Мейс: Голодомор – центральний вузол нашої історії

В Одеській морській академії, в Арт-центрі ім.В.Холодної на Одеській кіностудії мене зустрічали переповнені зали людей небайдужих, зацікавлених. В них уже не було отого темного давкого страху, який буквально паралізував моїх слухачів у той далекий уже мій перший приїзд. Вони не боялися ставити запитання, співчувати, співпереживати. Змінилася молодь. Я відчувала хвилі привітності і щирості, які линули від аудиторій. Навіть журналісти, які минулого разу так вороже мене зустріли, буквально накидалися на мене з оберемком запитань. Я не на всі змогла відповісти, надто об’ємного матеріалу вони торкалися, тож спробую викласти свої роздуми і висновки про Голодомор в Одесі і Одеській області окремо. Тут направду моторошні факти, вражаючі документи, вбивча статистика. Одесити хочуть знати свою історію. На цей запит повинні відгукнутися дослідники і видавці. Я ж можу зараз лише ще раз висловити своє захоплення української морською перлиною, яка переживши такі лихоліття, зберегла свій життєрадісний норов, людську доброту і неймовірну гостинність, за яку я щиро вдячна.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram