MENU

Діалог, який має відбутися між українцями по обидва боки блокпостів

4248 1

– А ви до Лисичанська? – запитую літню пару в купе потяга Хмельницький – Лисичанськ. 

– Мы дальше. Мы в Луганск.

Ми проговорили години дві. Це було ще до Азова й до запровадження воєнного стану. Напевно, такі розмови – це і є той діалог, що має відбуватися між українцями по обидва боки блокпостів.

Мені хотілося запам’ятати кожне слово з цієї розмови, бо це – не картинка з кіно чи YouTube, не новини, не історії в пресі. Це справжні люди поруч, і їхні мотиви мені дуже потрібно було знати.

Насамперед, чому вони залишаються там попри все?

Попри те, що кожен там уже має свою історію, як дивом не потрапив під обстріл, де всі загинули. "Восьмеро людей загинули на переході, продавчиня в кіоску своєму, а мене щось застерегло тоді йти, хоча я вже взувалася".

Попри все, що вони розуміють, що насправді відбулося та хто стріляв. І що стріляв той, хто стріляв, – передовсім, щоб розграбувати.

Відповідь проста та глибока: бо це їхній дім. 

Бо вони там прожили все життя й не уявляють, як це – покинути дім назавжди. 

Читайте також: Окупований Донецьк без перспективи

Я уявляю. Їхні діти уявляють – вони переїхали відразу, як усе почалося. А вони – не уявляють. Але знають, що скоро доведеться, мабуть, "Бо ми вже не зможемо про себе подбати".

Що ще я дізналася про цих людей, хто живе по той бік моєї країни?

Що батон там коштує дешевше, 12 рублів, гречка – 50, але справжній смак сиру вони згадали тільки тут, бо там щось геть не те.

Що цю гречку там завозять як гуманітарну допомогу, а потім розфасовують і продають.

Що востаннє гуманітарку завозили з Білорусі, щось уже зовсім слабенько, кажуть, виходять сили, мабуть.

Що всі вже дуже давно втомилися.

Що про політику між собою не говорять, так вирішили – не говорити.

Що пристойну трикімнатну картину в Луганську зараз можна купити за 8 тисяч доларів. Що купують місцеві колаборанти із сіл, а також загарбники росіяни, ті що з неблагонадійніших, приїздять і купують – для них це взагалі.

Що лікарів там майже не лишилося, і це взагалі нестерпно.

Що закінчиться це все, напевно, коли закінчиться Путін.

Що спалили той гарний хвойний ліс біля Станиці Луганської.

Що вони відпочатку розуміли, хто свій, хто куплений, хто привезений, хто за що підбурював, як усе зроблено. І що все зроблено.

Читайте також: Ми загралися в тотальне примирення

Що вони читають українські новини в інтернеті, бо по телевізору – сама пропаганда. Часто дуже якісна пропаганда, наші так не вміють.

Що ці люди – наші люди.

Що їхніх дітей, які одразу виїхали й мешкають по наш бік, не ображає ніхто. І дитину їхню в школі теж, хіба жартома спочатку. "Але на Західній Україні ..." – є в них стереотипи про Західну Україну. Кажу, я із Західної України (мовчу про свої враження про Луганськ, який 2005-го приголомшив мене законсервованим у собі Радянським Союзом і вивісками "Мы дети твої, Лугансктепловоз!").

А ще вони впевнені, що переселенцям не можна буде голосувати на українських виборах. І що влада дуже не хоче, щоби переселенці мали право голосувати.

Це була літня пані, що їхала з ціпком, і подолати ці дико круті сходинки потяга їй було особливо важко. "Це не ваша вина, це вина потяга, не пристосованого до потреб людей", – сказала їй я, але вона, здається, не зрозуміла моєї думки.

Думали, як долатимуть кордон – там через зруйнований міст доведеться лізти ще не по таких сходинках. 

"Люди там помирали", – кажуть, долаючи цей зруйнований міст, дошками й перелазами, йдучи по пенсію, літні люди на спеці.

"Вони ж хотіли померти в Росії", – почула я вже в Києві, коли переказувала цю історію.

"Ні, – кажу. – Не в Росії. Вони хотіли померти вдома".

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Олена ПАВЛОВА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини