Моє маленьке дитяче диво трапилося якось під Новий рік. Пізно ввечері тато повернувся додому з далекого відрядження. Він, зазвичай, заходив у квартиру тихо, щоб нікого не розбудити. І не будив. Тільки я завжди схоплювалася ще до того, як він встигав поставити додолу свій величезний рюкзак.

Цього разу я схопилася так само: гріла рученятами його колючі щоки та раділа його поверненню. Цього разу тато привіз диво. Він відкрив рюкзак – із нього покотилися оранжеві пахучі апельсини. Я дивилася й не вірила своїм очам. Справжні пахучі апельсини. До того часу я бачила їх хіба на малюнку, і подружка розказувала, що якось їла їх трішечки, одну дольку, і що вони пахнуть, як африканське літо. Ми тоді не знали, яке африканське літо та який його запах. У ті часи в нас були талони на одяг, черги довжиною в кілька років на меблі та телевізори, 43 варіанти страви з поганих сірих макаронів. А тут таке диво – справжні, холодні, пахучі апельсини.

Читайте також: Женщина в СССР: треть жизни в нескончаемых очередях

Це вже пізніше я дізналася, чого вони коштували татові: як він двічі відстоював чергу до якогось перекупщика за рогом магазину в столиці сусідньої держави; як ледь не запізнився через це на потяг; як біг і боявся, щоб ті апельсини не подавилися; як їхав після пересадки в промерзлому тамбурі й ховав за пазуху кульки з апельсинами, щоб ті не померзли.

У той вечір я довго сиділа та ділила ті жовтогарячі скарби на три купки: собі й братові, і батькам, хоч тато і сказав, що вони з мамою апельсини не їдять. Зараз я так само кажу дитині, що ну зовсім, ну ніяк, ну абсолютно не люблю шоколад і ніколи його не їм. Потім, на згадку про те диво, я дуже довго зберігала в шкатулочці повністю висушені шкірки того першого апельсина, який здався мені тоді справжнім дивом. Я загубила їх, здається, аж на сьомий переїзд.

Так, моє дитяче диво пахне апельсинами, на дотик – як колючі татові щоки, на запах – як мороз із присмаком апельсинів і тютюну, і на смак – солодке, як африканське літо, хоч я й не була ще в Африці. Я після того пробувала, певно, тисячі різних апельсинів, але жодні з них не були тим дивом.

Після того я бачила багато див, і навіть чудес. Мені траплялися люди, які в найскрутнішу для мене хвилину перевертали світ. Вони рятували мою душу й моє життя. Вони й були тим моїм вже дорослим дивом.

Зараз я – доросла, навіть дуже доросла вже (аж не віриться). Але я так само вірю в дива, навіть більше, ніж тоді. Тому що я знаю ціну цим дивам: я знаю, хто їх творить; я знаю, що вони народжуються в серцях.

Зараз і я сама іноді можу творити дива. І вони – не для когось, вони – для мене. Кожне із них, із тих див для когось, запалюють у мені ще один вогник, який не дає заблукати в мороці власних страхів.

Читайте також: "Камінь на шиї": про тих, хто залишився у "совку"

Коли я стала мамою, перше, що почула від своєї мами: "Тільки не розбалуй". І я стараюся не балувати свою дитину: не давати більше, ніж їй треба, не підкорятися усім її бажанням і вимогам. Пояснюю, що не можна купити всі на світі солодощі чи іграшки, що не все те, чого хочеться тут і зараз, піде на користь. Але іноді я дозволяю собі робити для неї дива. Покоління сьогоднішніх дітей апельсинами не здивуєш – іноді їхні іграшки коштують більше, ніж мамин смартфон, а одяг дорожчий татового парадного костюма. Але їм так само хочеться дива – і диво це не оцінюється в грошах. Іноді це просто піца звичайного вечора або пару годин на катку, або ж політ на повітряній кулі… Ми ніколи не знаємо, що вони будуть потім згадувати у свої майже 40 років.

Хтозна, може колись моя доня виросте й її диво матиме смак морозива, яке ми зробили разом, або ж буде на дотик, як таткові руки, матиме запах мушель із моря та кольори, як у такої жаданої іграшки. І я знову й знову робитиму дива для неї і для інших дітей, щоб вони розуміли – дива існують, щоб почати їхню нову й добру історію див, щоб вони самі вміли робити дива. Хай хоч маленькі, хай хоч буденні, головне, щоб від щирого серця.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram