Мої знайомі львів’яни, які ще у 2000-х заснували свій невеличкий канадсько-український поштовий бізнес, розповідали, що в Почаїв передачі возили не так уже й часто. Точніше, зовсім рідко. На Тернопільщині ледь не кожна сім’я отримувала пакунки з Канади. І навіть місцеві тюрми в Бережанах, Доброводах та Копичинцях щось там регулярно отримували. Але не Почаїв.

Бо посеред усього того плодючого й гостинного Поділля він був як більмо на оці. Чи, вибачте прямоту порівняння, ніби чиряк на дупі, – пише Юрій Андрухович для Збруч. – Ніхто з кур’єрів не хотів туди їхати, бо треба було витратити купу часу й нервів, аби бодай когось знайти. Ні справжніх імен, ні документів, ні минулого в адресатів не було.

До Почаєва вони втікали століттями – найстрашніші злочинці з найвіддаленіших закутків Російської імперії. Втікали, щоби переховатися й вижити. Обростали рясами й бородами, зашивались у вузькі печерні тріщини, зникали в їхньому мороці. Мімікрували під святих, аж самі починали вірити у власну святість. Бо хто б не повірив? Щодня повні автобуси православної людності со всего СНГ з пухкими гаманцями на пожертвование. Без гаманця немає чого й сунутися: саме тут завжди процвітав (та й нині процвітає) надприбутковий бізнес із відпущення гріхів.

Читайте також: Как ковалась автокефалия для Украины и почему Россия сама виновата

Засилля російської мови (хто б сумнівався?), форпост русскаго мира. Архітектурний комплекс Почаївської лаври ще зовсім недавно перебував у безкоштовному користуванні – аж до 2052 року! – московської УПЦ. Таке рішення ухвалив у 2003 році уряд прем’єра Януковича. В Почаєві навіть збудували для нього (знайомий стиль!) два вертолітні майданчики.

Засилля божевільних, поведених на чудесах і зціленнях. Ширяючі (чи не від слова "ширка"?) ікони, святі старці з очима пройдисвітів, прайс-лист на сповідь і причастя. Хто тепер повірить, що і трьох сотень років ще не минуло, як Микола-Василь Потоцький розгортав тут свої видавничі й освітні проекти? Що Почаїв був світлом, а не темрявою? Поки російський цар Ніколай І не забрав його у греко-католицької церкви й не віддав російському православію. Так ніби з кінцями віддав.

Нам залишається згадувати, що насправді означало це місце в нашій культурі. Наприклад, "Почаївський Богогласник" – збірку українських релігійних пісень (духовних кантів і псалмів), поширювану на межі сторіч XVIII й XIX в південно-західній Україні і вперше випущену греко-католицькими редакторами саме у друкарні Почаївського монастиря (1790 р.). Найвідоміша з наших колядка "Нова радість стала, яка не бувала" також звідти. Як і "Ой зійшла зоря вечоровая, Над Почаївом стала". Як і "Небо і земля нині торжествують". Де нині пам’ять про тих творців українського музичного бароко?

Усе в павутинні московського православ’я разом із його втікачами-зеками. Цю мертводушну атмосферу мав би увіковічнити хіба що Гоголь – той, що був аґентом царської охранки і певний час працював на Третє відділення імператорської канцелярії. Тут, у Почаєві, все, що він любив, тільки крутіше і згущеніше. Почаївська лавра як розвідувально-диверсійний центр із підземним ходом до самого Кремля. Гоголь полюбляв ходити на похорони й не вилазив з чорного одягу, немов передчуваючи, що його поховають живцем і він, прокинувшись, перевернеться в могилі. Він би оцінив святих отців, що літають на гелікоптерах, а замість зірок їм вказують шлях вогні базових станцій мобільного зв’язку.

На вході до Лаври – жорсткий суворий контроль. Жінкам заборонені декольте, штани і короткі сукні або спідниці. Якби що, у спеціальній кімнатці можна позичити щось мішкувато-довше на заміну. Як і хустину для голови. Чоловікам складніше: якщо прийшов у шортах, охоронці з кам’яними фізіями запропонують обгорнутися спідницею або пошлють – додому перевдягатися. Гоголеві прийшовся б до душі цей абсурдний театр.

Але найбільше, я впевнений, його потішила б історія з бл. Аркадієм Пєтухаловом. І от її продовження.

Місцевий дяк просвітив бідолаху-кур’єра, що загадкове бл. на посилці означає не "блатний" (як і не "блакитний"), а "блаженний". І додав: "Шукайте на паперті". Запитого і розхристаного, Аркадія таки знайшли, хоч усе одно не скоро – аж за кілька місяців. Уже мали намір віддати пакунок до Лаври, під митрополичий підпис, на користь бідних, або, як вони це називають, "на общак".

Читайте також: Топ-8 подій в історії Київського православ'я

Блаженний виринув так само раптово, як і зник. "Молюсь Богородице, кушаю, что Бог послал. Посылка из Канады? Ааа, наверное, подельничек мой. Давай сюда, будем вскрывать кабанчика".

Й обійнявши коробку обома своїми лапами, знову поліз у вузьку печерну тріщину.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram