MENU

Україна з Європою в одному човні

2509 2

Наприкінці року зазвичай підбивають підсумки подій, що сталися. А подекуди цікавіше аналізувати еволюцію ідей і тенденцій, тут більше ґрунту для висновків, пише для "Тижня" Юрій Макаров

От, скажімо, що сталося з європейським проектом України? Який вигляд він має сьогодні, через п’ять років після виходу українців на Майдан під прапорами ЄС, півтора року після ухвалення безвізу й понад рік після набрання чинності Угодою про асоціацію?

Про європейський вибір "Тиждень" пише від дня свого заснування, тобто постійно. Саме тому час від часу з’являється потреба щось уточнити, провести ревізію, аби уникнути інерції та девальвації. Бо уявлення про європейську долю п’ятнадцять, десять, п’ять років тому й нині відрізняються кардинально: маю на увазі не реальний, вивірений зовнішньополітичний курс (коли він є), а загальні візії, які поділяє значна частина країни.

Читайте також: 10 тез про Україну та Європу

Для початку слід визначитися: якщо йдеться про Європу, то про яку саме? Що ми досі розуміємо під цим давнім поняттям? Географію? Тоді це позбавлено сенсу, бо географічно ми вже тут (хтось навіть каже, що разом із частиною "запоребрика", але я в це не вірю). Якийсь абстрактний "перший світ", де люди платять податки й користуються ножем із виделкою? Надто абстрактно. Європейський Союз? Він, як уже з’ясувалося на практиці, геть не єдиний, і доведеться визначатися окремо із Брюсселем, окремо зі Страсбургом, окремо мало не з кожною країною й кожною групою за інтересами всередині самого ЄС.

Якщо йдеться про український інтерес, то спершу західний вектор бачився досить наївно. Для когось це був нечіткий образ омріяної, нудної, але комфортної стабільності із "печивком", яку невідомо як досягти, але якось воно буде. Для когось, і це, власне, найчесніша на той момент позиція, то було втіленням гасла Хвильового "Геть від Москви! Дайош Європу!" з наголосом на першому реченні (на Євромайдані, нагадаю, йшлося здебільшого про це: унеможливити повернення до спільного концтабору). Для когось із найтверезіших – шансом влитися в структуру колективної безпеки, умовну гарантію від зазіхань зі Сходу.

Своєю чергою для самої Європи Україна довгий час була територією невизначеності, з якою, зрештою, незрозуміло що робити. Останніх "бідних родичів", тобто Румунію з Болгарією, прийняли під свій омофор 2007‑го (брешу, була ще Хорватія, але то геть окрема тема). Годувати ще й цих? Тим паче, що вони ніяк зі своєю колишньою метрополією не можуть розібратися, чи то здаватися, чи то тікати. Додаймо, що Європа 10 років тому була значно толерантнішою до Кремля, а Путін іще остаточно не показав свого личка (насправді показав, але його не бажали роздивитися). Захід усвідомив небезпеку з боку Москви навіть не після грузинської війни, не після початку нашої, а буквально нещодавно, коли не помічати її було б виявом неадекватності.

Читайте також: Макаров: Для нас євроінтеграція – це передусім не мета, а інструмент

Тоді ж потроху почало приходити розуміння того, що ми тут уже давно відчули на власній шкурі: Україна – природний фронтир Європи, її кордон із умовним "Великим степом", і так було від початку нашої ери, коли незліченні номади зі Сходу почали випробовувати цивілізацію на міцність. Тож для когось ми фактор ризику, бо на самоті й далі дражнимо ведмедя самим своїм існуванням, для когось – елемент європейської стабільності. Так чи так, а останню резолюцію Генасамблеї ООН зі списком голосування можна трактувати як свідчення остаточного протверезіння.

Чого ж ми чекаємо від Європи? Тут так само доведеться визначитися із суб’єктністю. Ми – це хто? Політичне керівництво країни? Опозиція? Бізнес, великий і малий? Інтелектуали, лідери думки? Обивателі? Дозволю собі самоповтор: у паузі між укладенням асоціації та теоретичним, але віддаленим повноцінним вступом до елітного клубу Європа має для нас стати рушієм позитивних змін усередині країни. Кожен крок до сучасної дорослої держави й сучасного дорослого суспільства, кожна реформа, кожна "мала справа" мали би стати, а подекуди вже стають предметом наполегливого лобіювання з боку чи то окремої країни ЄС, чи то його колективних органів.

Так, нам потрібна допомога, передусім військова, хоча не факт, що партнери здатні її надати, вони й участь у НАТО, як ми знаємо, сачкують. І годі сподіватися на якийсь повномасштабний європейський "план Маршалла", у них свої турботи. Але політична та за можливості матеріальна підтримка проєвропейських (=проукраїнських) сил із ретельним контролем з боку "доброго дядечка" над дотриманням дорожньої карти – це те, чого Україна має підстави бажати. І, last but not least, ми маємо відчувати, що не самі. Не "на відчепіться", щиро, свідомо. Ми хочемо переконатися, що вони розуміють: ми з ними в одному човні. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Юрій МАКАРОВ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



38022.txt Открыть с помощью Google Документы Отображается файл "38022.txt"
Правила коментування »  

Новини