У мене вдома над письмовим столом висить прапорець, пам’ять із Євромайдану: гібрид нашого національного синьо-жовтого та прапора ЄС із зірочками по колу – ну ви всі бачили, а дехто має такий самий, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Уже п’ять років, як українці вийшли на площу, щоб обстояти свій європейський вибір. Але час зізнатися, що тоді Європа була для нас радше абстрактним гаслом, ніж предметним порядком денним, символом "за все добре проти всього поганого", ну й, безумовно, рішучим вектором від зворотного – у протилежний бік від обіцяного раю в обіймах кремлівського Митного союзу.

Відтоді сталося чимало відкриттів і викриттів, сумних прояснень і закономірних сюрпризів, Європа стала фізично ближчою завдяки безвізові, лоукостам і "Блаблакарові". Багато хто вперше побачив її не з вікна туристичного автобуса й відкрив для себе чимало неприємних речей, причому як для мешканця пострадянської території, так і для будь-якого носія здорового глузду. Це передусім бюрократія, подекуди безглузда, подекуди мало не шкідницька. Це відповідно сила-силенна великих і дрібних правил, приписів, регламентів. І в результаті – парадоксальним чином брак реальної можливості впливати з нового єдиного "центру" на зловживання на місцях. Марнотратство в Греції, реваншизм в Угорщині, узурпація судової влади в Польщі, сепаратизм в Іспанії – керівні органи Євросоюзу не знають способу оперативно припиняти руйнівні дії на рівні урядів держав-членів.

Читайте також: 10 тез про Україну та Європу

Улітку я після довгої перерви з’їздив до Болгарії. Спілкувався досхочу, намагаючись намацати позитивні рецепти, адже держава – повноцінний член Євросоюзу понад 11 років. Те, що я почув, лише зміцнило мою розгубленість. Олігархи, клани, домовленості та відкати – буквально все, часом до дрібниць, знайоме з наших повсякденних практик. Болгари із заздрістю згадують сусідню Румунію, де успішно долають корупцію та досягають гідних подиву темпів зростання. Але то досягнення не єврокомісарів і послів, а місцевих політиків. Позитивний вплив заможніших партнерів обмежується субсидіями на розбудову інфраструктури: дороги, мости, об’єкти енергетики – усе це надзвичайно корисно, але жодної золотої пігулки, жодної чарівної палички із Брюсселя до Софії досі не привезли.

Не привезли її й до Лондона. Скандальний Brexit триває, і схоже, британці вже не раді, що розпочали цей невдячний процес. Тимчасом причини для виходу з єдиного простору трохи призабуто, а це неправильно. Окрім усім відомих і навіть у чомусь симпатичних англійських "тарганів" (острівна свідомість, ізоляціонізм і постімперський гонор), були й цілком раціональні приводи. Передусім намагання Брюсселя зі Страсбургом втрутитися в упродовж століть відлагоджену правову систему Сполученого Королівства, нав’язування диких для Британії стандартів, не кажучи про проблему біженців, і як почесний приз – £60 млрд ($78 млрд) щорічного внеску, а за це ще доводилося вислуховувати вказівки єврокомісарів, яких ніхто не обирав і які ні перед ким не звітують. Можливо, то й не означало, що треба розлучатися, але зводити все до кремлівської гібридної спецоперації теж неправильно.

Читайте також: ЄС – не супермаркет: чому й навіщо маємо це усвідомити

У чому ж тоді полягають європейські принади й чи є вони взагалі? Є, і для нас вони значно важливіші й відчутніші, ніж для будь-кого зі старих членів альянсу. Це та в чомусь символічна морквинка, заради якої ми впроваджуємо в себе цілком реальні зміни. Вона називається "копенгагенські критерії", себто список умов, які треба виконати, перш ніж стукати у двері Євросоюзу – від фінансових нормативів до авторського права. А найважливіше те, що їх реалізація потрібна передусім не "дядечкові", а самій Україні. Репетиція вже відбулася, коли наша країна складала іспит на безвіз та асоціацію. Без оксамитового тиску Заходу чимало з тих реформ, хай непослідовних, хай половинчастих, якими нині пишається влада, взагалі не було б реалізовано. Дозволю собі повторитися: для нас євроінтеграція – це передусім не мета, а інструмент, за допомогою якого ми самі можемо долати опір істеблішменту задля поступу в запізнілій модернізації.

Ну й last but not least: умовна пауза в європеїзації України – це той щасливий шанс, коли за умови політичної волі можна було б подбати про національний інтерес у ключових галузях, доки ніхто з єврочиновників не тримає штурвал другого пілота. Про економіку та боротьбу з корупцією зараз помовчу, але є очевидні сфери, де реалізація суверенітету напрошується. Реінтеграція, люстрація, придушення п’ятої колони, як у прифронтових і проблемних регіонах, так і в самій столиці, впровадження дієвої мовної політики, зокрема в освіті – це те, що ніхто не завадить нам виконати. Аби тільки воля.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram