Я захополююся ступенем самоорганізації закордонних українців. Тут і певні міські площі в певний день, щоб тусуватися із земляками, і спеціальні перевірені маршрутки, щоб передати гроші чи тормозок із Гаети в Коломию, і спеціальні церкви, щоб разом молитися, і спеціально навчені демонстранти, щоби блокувати російське посольство, і групи, щоби збирати гроші та кровоспинні засоби для наших хлопців і передавати перевіреними маршрутками, і спеціально навчені рекрутери з пошуку роботи для земляків у Португалії тощо. Навіть бандюки теж свої, не знаю правда, чи втілили вони мрію Винниченка про українськомовних злодіїв, шльондри точно втілили, а щодо цих не певен.

Читайте також: Український подвиг у Чикаґо 1933 року

Я розумію, що все дуже швидко змінюється, але мене колись розчулював звичай українок Італії питати при зустрічі, чи ти їла сьогодні, й годувати одна одну, якщо ні. Ну і власне те, як безпомилково українки впізнавали одна одну на італійських вулицях.

Читайте також: Сага, за якою можна знімати пригодницький серіал про життя українських піонерів у Канаді

Але одна думка не дає мені спокою десь із середини дев’яностих, землячки. А якби ви так гуртувалися вдома, може, й не довелося б нікуди по світах їхати?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram