Автобус зупинився, і водій сказав:

– Приїхали. На вихід.

За вікном салону – темно; сосни стояли в снігу, за їх стовбурами одиноко жовтим світилися вікна казарми.

Водій відкрив передні двері автобусу – і повіяло холодом. Чоловіки не охоче будилися від сну, але все ж таки вставали з сидінь та виходили на мороз до КПП.

– По списку, тридцять шість. – водій віддав хлопцеві з автоматом лист паперу А4. Той, навіть не глянувши на нього, засунув у кишеню і доповів по рації, що приїхали новобранці.

Речі з багажного відсіку викидали на сніг.

«Дивіться, щоб нічого не забули» – сказав хтось. Голос, ніби «пу-гу» сови, луною пішов у темінь ночі.

– У дві шеренги по правій стороні – шикуйсь! Комбат іде, – він підійшов ближче і зупинився.

Він мовчки дивився на новоприбулих, що стояли біля авто. Кругле обличчя, борода «че геварка», насуплені брови й берет. На вигляд комбату років 30, не більше. Камуфляж додавав йому суворості.

– І чому вам вдома не сидиться? – із докором в голосі промовив він. – Різдво завтра, а ви в хероїв тут гратися надумали. Буде вам «дискотека». «Зубр»!

– Я! – обізвався високий чоловік за спиною комбата.

– Це твої. Забирай!

– Так є!

Читайте також: Що читати на різдвяних канікулах

Комбат розвернувся й пішов назад до казарми.

«Зубр» сказав:

– Беріть свої «баули» й за мною…

Ми всі сиділи в тісному коридорі, чекаючи своєї черги на обшук.

– Наступний! Паспорт…

Із сумки, куртки, штанів – усі речі викладаю на стіл.

Що тут? П’ять пар шкарпеток, берци, троє підштанників, дві камезельки, труси, дві теплі кофти, два блоки сигарет Bond синій і пару пачок «Прими» класичної без фільтру. Усе? Телефон, два блокноти, два куски мила, шампунь, запальничка, 180 гривень, два жетони в метро міста Києва. Усе?

Здається, що так!

– Позивний?

– Дев’ятнадцятий.

– Чому?

– По списку дев’ятнадцятий.

Тепер: усі речі детально оглядаються. Я стою. Поруч сидить собака, вівчарка. Вона байдуже дивиться на усі ці процедури…

– Наступний!

Нас ведуть далі. Спальне приміщення. Тут живе майже дві сотні людей. Двоярусні ліжка тісно притиснуті одне до одного. Нам показують, де ми будемо жити наступний місяць. «Зубр» командує, паралельно розповідаючи що й до чого тут. Полігон «Десна». Вишкільна база.

– Давайте, – каже він. – Відпочиньте трохи з дороги та почнемо.

– Їсти хочеться! – говорить хлопець невисокого зросту командиру.

– «Бурчик» нагодує усіх. Сьогодні вечеря о двадцятій нуль-нуль.

Хлопці швиденько займають місця. Хто хоче спати внизу – кидає свій рюкзак на матрац; кому місць не вистачає – лізе на другий ярус.

– Розпорядки досить прості: підйом о шостій ранку, шикування, руханка, крос, сніданок, а далі все по узгодженому сценарію. Туалет і душ – прямо по коридорі й наліво. Там все написано.

Якийсь мужик підійшов до нас у поношеному одязі сірого кольору, і запитав:

– Шоколад у вас є?

Шоколадок не було.

Двері в розположення відкрилися:

– ГРАНАТА!

– На землю, – просичав «Зубр» і разом з усіма повалився на підлогу.

– Чому стоїмо? – звучав голос комбата. – Мертвий! Мертвий! Не встиг вилізти з-під ковдри? Мертвий. Де граната?

– Тут!

– Ця чота – усі двохсоті! – а далі кричить у простір. – Дуже багато втрат. ШИКУЙСЬ! «Мертві» залишаються на місці. Повторюсь для всіх: коли чуєте слово «граната», усі повинні лежати мордами в підлогу. Як зрозуміли?

– ТАК Є! – в унісон лунає майже дві сотні голосів.

– Упор лежачи прийняти! І – раз, і – два, і – три… Чотири… – комбат іде розположенням, дивлячись хто і як виконує «відтискання від підлоги»; він рахує до 30, а потім весело, як ніколи, говорить командирам. – Усіх на плац, із речами. Зробимо пацанам «дискотеку».

***

Музики не було – лише хурделиця і ми. Лапатий сніг замітав усе навколо. Перший марш-кидок.

– «Памір», виводь їх за розположення.

«Памір» стояв поруч комбата. Він вищий за нього на дві голови. У жупані «дубок» й чорній спортивній шапці. Хлопець одразу скомандував:

– Направо, по двоє, кроком руш!

Ми вийшли за КПП і хтось у голові колони почав співати:

Всюди де ми йдемо,

Люди нас питають.

Хто ми є? 

Ми відповідаємо… 

Його слова підхоплювали інші голоси, і так під ритм кричалки ми пробігли перші кілометри дорогами полігону «Десна». Позаду їхав автомобіль. Він підбирав тих, хто підвернув ногу, впав і не міг продовжувати рухатися далі. Сім із половиною кілометрів у честь Навечір’я Різдва Христового. «Памір» сміявся. Він біг, поруч, поступово переганяючи колону. Він підбадьорував хлопців, знову сміявся, знову кричав: «Скоріше, скоріше», а потім: «Спалах справа» – і всі завалились у кучугури. Хтось бурмотів, що він, сніг, потрапив за пазуху й тепер ду-у-у-уже-е-е холодно та неприємно.

«Холодно, – казав «Памір». – Якщо так, збирай речі та їдь додому. Тебе тут ніхто силоміць не тримає».

У цьому була якась магія. Ця зима й сосни навколо, свист вітру…

«Хлопці, а тепер робимо янголів!».

Усі мовчали.

Читайте також: Томос, який не покладеш в тарілку

Світло в залі вимкнуте. Малий «Бурчик» (син кухаря), сидить на підвіконні в столовій. Притиснувши щоку до скла, він уважно розглядає людей, що юрмляться біля казарми. Їх стає все більше й більше. Вони заходять зі сторони КПП. Клуби морозної пари в освітленні ліхтарів піднімаються над головами чоловіків.

Жовте світло через шиби вікон лягає дитині на обличчя, виокремлюючи його фігуру з темряви. Усміхається.

Поруч, притримуючи рукою спину малого, щоб той не впав із підвіконника, стоїть «Явір».

– Ідуть! Ідуть! – повертаючи голову до чоловіка, шепоче син «Бурчика»; йому п’ять років і він вже півроку живе разом із матір’ю та батьком у казармах.

Віталя завмер в очікуванні… Уважно слідкує за шикуванням на плацу.

– Зараз помоляться і прийдуть.

«Явір» говорить тихо, ніби не хоче розірвати тонку нитку цього моменту Різдва своїм голосом.

«Явору» за 50; сива акуратна борода. Він із побратимами сьогодні чергує на кухні. Цілий день вони готували страви для свята.

Сніг повільно падає на землю, переливаючись холодними відтінками, під тонким потоком світла прожектора, який освітлює синьо-жовтий прапор, що майорить на фоні темного нічного неба.
Відлуння вечірньої молитви «…», і хлопці чотами направляються в бік володінь «Бурчика».

– Заходять!

– Мир вашому дому! – говорять «Бурчику», що по-хазяйськи стоїть при вході.

– Проходьте!

«Бурчик» вмикнув світло.

12 страв на кожному столі. Столів тут 26. 187 гостей сьогодні у «Бурчика» в гостях.

– Мир вашому дому!

– І вашому також.

Комбат говорив: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».

Усі відповідали: «Амінь».

Малий «Бурчик» запалював свічку на вікні.

Комбат: «Світло Христа».

Усі: «Богу подяка».

Комбат: «Христос ся рождає».

Усі: «Славімо Його».

– Отче наш, у цю урочисту годину прославляємо Тебе й дякуємо Тобі за ніч, у котру послав нам свого Сина, Ісуса Христа, нашого Господа і Спасителя. Просимо Тебе, дай усім людям і народам дару любові, згоди й життя в мирі.

Просимо за наших померлих, братів і сестер, обдаруй їх світлом та щастям перебування у вічності Твоєї слави. Тебе просимо!

Благослови Господи Боже нас і ці дари, які з твоєї доброти будемо споживати. Навчи нас ділитися хлібом та добром із кожною людиною. Через Христа Господа нашого.

– Амінь!

***

До столової заходить добрий десяток людей в кікіморах:

– ПАНЕ ГОСПОДАРЮ, ДОЗВОЛЬТЕ ЗАКОЛЯДУВАТИ…

– Колядуйте! – відповів «Бурчик»

– Пани господарю, йа встаньте, не спіт

Підвидіт свою та й головочку

Та й подивітся йа в кватирочку.

На вашім дворі на частоколі сиві голуби.

Йа пан господар на підсіняшком став їх звіряти.

Сиві голуби заговорили:

«Пане господарю, ни звіряйти нас.

Ми не голуби, ми єсть ангели.

Ми єсть ангели, з неба зіслані.

Зіслав нас Господь з неба на землю

Правди питати, кривди шукати…»

Малий Віталік зачаровоно дивився на хлопців. Він зробив кілька кроків до них, але ближче підійти боявся. Хлопчик зупинявся біля одного столу, біля другого. Він дивився на то усміхненого батька, то на матір, що стояла в дверях кухні. Голоси в чоловіків під кікіморами були дзвінкі.

Звучав ліричний баритон:

– Від цего слова будьте здорові пане господарю.

І високий бас:

– Вінчуєм вас цею колядкою,

вінчуєм щастьом, здоровльом,

щастьом, здоровльом, святим Рожеством.

– Віталік, – сказав «Бурчик». – Неси цукерки.

Хлопчик побіг поміж столів й через мить вибіг із ящиком, шоколадних.

«Бурчик» взяв малого на руки, і вони обоє стали роздавати солодощі бійцям. Спочатку «кікіморам», а потім іншим.

***

Зима замітає усі наші сліди, залишаючи лише це: маршрутка «Полігон – Війна» – прибула по розкладу одразу після Різдва. Перша чота була вже в зборі, і хлопці готувалися на вихід. Свої нехитрі нажитки вони виносили на вулицю.

Прапор тріпотів у світлі ліхтаря на плацу. Ми стояли й слухали. Комбат говорив щось просте, потискаючи руку кожному з хлопців, а потім:

– Першій чоті… тричі…

– Слава!

– Слава!

– Слава!

По одному бійці йшли до автобусу.

Через кілька днів вони будуть на війні.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram