А знаєте, що я роблю зараз, коли мені хтось телефонує з минулого життя? Майже завжди я не беру слухавки.

Я не можу бути позитивною. А будь-яка розмова передбачає ввічливість – як ти, чим живеш, де працюєш зараз? Тому я просто не беру слухавки. Коли мене знаходять у чатах, наприклад, я відповідаю. Але я відмовляюся бачитися. Бо я не знаю того універсального алгоритму, як треба спілкуватися зараз з тими, з ким ти товаришував або працював разом до війни.

Перший час я маніакально жадала зустрічей та розмов. Мені потрібні були пояснення: як жити далі, якщо майже усе твоє життя зруйноване. Але мої друзі виїхали звідси, а ті, хто залишився тут, були саме в такому становищі, відміряючи життя короткими перебіжками – де знайти гроші, як жити без зарплатні, де купувати ліки, що готувати без грошей. Від тих, хто залишився у Луганську, я навряд могла б знайти якусь допомогу чи пояснення.

Читайте також: Що тримає людей у Луганську

І потім було ще дещо – ми часто плакали перші два роки після літа 2014 року. Навіть, якщо зустрічі відбувалися випадково у транспорті чи на ринку. Хтось починав "А пам'ятаєш?", і сльози вже лилися мимоволі у обох. Так і стояли десь в магазині із корзинами посеред натовпу і плакали разом про одні і ті ж втрати. Ні, ніхто не скаржився на життя. Це теж була спільна риса таких розмов: казати лише про те, що актуально зараз.

Після часу пошуків відповідей та якогось порозуміння із моїм минулим, почалася нова фаза – я почала уникати зустрічей. Будь-яких. Колеги з минулого телефонували мені: "Я буду у Луганську лише два дні, приїхав за речами. Давай побачимося!".

І я спочатку вигадувала щось про справи, а потім просто почала ігнорувати ці запрошення. Тому що такі повернення у минуле не повертали самого минулого, а лише посилювали біль.

Будь-яка розмова починалася з екскурсу у минуле. Колишній колега розказував, як жив весь цей час, як шукав роботу, міняв житло, пристосовувався. Обов'язковими були запитання про те, як живемо ми у Луганську. І тут був знову парадокс – якщо я казала правду про всі труднощі нашого сучасного життя, це виглядало так, ніби я скаржуся, а якщо я казала, що все добре, це походило на те, що ми всі тут просто пристосовуємося до обставин, і нам абсолютно байдуже, яка зараз влада.

Одна з колег під час такої випадкової зустрічі сказала про когось з наших спільних знайомих, хто залишився у Луганську, що він завжди був комуністом. Ніби це якась спільна риса у тих, хто обрав своїм домом Луганськ. Я відчула, що про мої оповідання про життя вона теж скаже комусь, що я завжди була такою, як і всі, хто живе весь час у Луганську. Виходило, що під час таких зустрічей ми або викликали жаль, або прагнули довести, що у нас все гаразд зараз, ніби це якийсь іспит.

Читайте також: Каникулы в "ЛНР": одно и то же каждый год плюс "поездки по телевизору"

Від мого нового сприйняття себе страждали усі – мої близькі бачили, що моє оточення звузилося лише до родини. Я викреслила усіх. Тих, хто особливо наполягав на зустрічах, я ігнорувала. Я перестала товаришувати для проформи, як часто робимо ми усі. Я перестала відповідати на ввічливі листи друзів зі старого життя та їхні привітання. Я сама бачила у цьому проблему, але так мені було краще. Лише ті, хто зміг у цьому дивному стані мого нового життя, звуженого до голчаного вушка, знайти компроміс у спілкуванні зі мною, отримували відповіді на свої запитання.

Платформою для спілкування у новому форматі став лише теперішній час. Де придбати піаніно? Як відновити Скайп? Як ти зараз? Жодних камбеків на зразок "А пам'ятаєш, як у Криму ми ледь не запізнилися на поїзд та бігли цілу зупинку із речами?" чи "Пам'ятаєш, як ми йшли вночі з останнього рок-концерту у травні 2014?". Я знаю, що вони все це пам'ятають не гірше за мене, і їм теж болячі ці повернення, як і мені. Тому я питаю про те, що відбувається лише зараз, а вони спілкуються зі мною так, ніби не було у нас жодного спільного досвіду.

Про банальні речі розказувати немає часу та сил, а про мій новий душевний стан повної соціальної дезадаптації навряд би хтось зрозумів. Хоча я помітила, що таких як я у моєму оточенні не так уже й мало.

Це ті, хто уникає будь-яких спогадів, натяків на минуле чи пропозицій посидіти та згадати щось за пляшкою вина. Лише вони відчувають ризик повернень до минулого, вони ховаються як равлик у свою мушлю. Життя лише зараз, лише у теперішньому часі.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram