Ватажок так званої "ЛНР" Леонід Пасічник заявив, що привів свої війська в бойову готовність і пригрозив Україні відсунути лінію фронту, пише Яна Вікторова у блозі для BBC News Україна.

Причина такої активізації – обстріли, які нібито ведуться з боку України. За словами бойовиків, внаслідок української агресії була пошкоджена важлива лінія електропередач, а згодом під обстріли нібито потрапили ремонтна бригада та спостерігачі ОБСЄ.

Володимир Зеленський на це заявив, що українські військові стріляють лише у відповідь, а через погрози бойовиків Київ скликає термінове засідання Мінської групи.

Як на все це реагують мешканці міста?

"Пасивна байдужість"

Новина про "обстріл з українського боку" була сприйнята нами як цілком штатна – такі зведення приходять регулярно. Про те, що була відповідь Зеленського, в новинах не сказали ні слова. А от звернення Пасічника повторювали увесь день.

Українські сайти в "республіці" блокують з січня 2016 року, українських телеканалів тут немає, і звичайній людині, аби дізнатися українське трактування якихось подій, простіше подзвонити родичам за лінією розмежування, ніж шукати їх у ЗМІ.

Читайте також: Чи є карантин і паніка в "ЛНР"? Блог з Луганська

Ранок 20 травня (заява Пасічника була 19 травня) був точно таким, як і попередній. З нового – продавці на ринку в рукавичках, заборона виставляти холодильні камери та перевірка сигналів протиповітряної тривоги. У відповідь на цей сигнал хтось сказав: "Ну, давайте вже, відсовуйте кордон, давно пора. Скільки можна тягнути?".

У цій пасивній байдужості дуже яскраво видно ставлення людей до війни – від неї втомилися. Це не 1941 рік, коли люди завмирали біля репродукторів і боялися пропустити хоч одне слово Левітана. Люди втомилися від брехні, обіцянок і поганих новин. Від численних трактувань усього, що відбувається навколо, від невідомого і від життя одним днем.

Між тим, що тут зараз, і подіями шестирічної давнини – прірва. Ніхто не пакує валізи, ніхто не запасається олією або сірниками, ніхто не готує шляхи відступу. Через пандемію всі опинилися закритими у своїх домівках, за межі "республіки" не втекти. Та й можлива втеча лише за умови наявності власної автівки – міжміські автобуси не курсують через карантин.

Шість років тому в кожного був шанс виїхати, уникнути небезпеки, перечекати гостру фазу конфлікту, а вже потім вирішити, куди йому повернутися. Зараз вибору немає – кожен закритий у себе вдома.

Другу половину дня, 20 травня, в Бахмутці не припинялися навчання, які відгукувалися гучними пострілами та дрижанням скла в будинках. Принаймні так говорили всі наближені до тутешньої "армії".

Життя тут і зараз

У вечірніх новинах – ні слова про відповідь Зеленського, лише повідомлення про чергові обстріли з боку України. Реакція жителів – більш ніж пасивна.

Читайте також: Про що бояться говорити місцеві – блог з Луганська

Для когось найактуальнішим питанням є вступ дитини до вишу. Хтось побоюється, що вчергове змістять дату захисту його кандидатської дисертації. Хтось хвилюється, бо не знає, чим йому торгувати, – разом із закритими кордонами в "ЛНР" повернувся дефіцит.

На все це накладається щоденне зростання цін, пусті полиці в магазинах, відсутність грошей і робочих місць.

Поки в новинах говорили про обстріли, я отримувала повідомлення від друзів: хтось шукає подарунок дитині з нагоди завершення початкової школи, хтось таємно ходить до репетитора музики, а хтось боїться пропустити дату закінчення пільгового періоду свого мобільного оператора.

Сьогодення у Луганську дуже нагадує життя метелика-одноденки. Можна даремно хвилюватися, підриваючи своє здоров'я, можна запасатися продуктами, можна планувати своє життя. Але події навколо вчать нас, що найбільш правильне – це життя тут і зараз.

Коли я відправила подрузі лінк на новину зі зверненням Пасічника, вона відповіла: "Так, мабуть, піду куплю канцтоварів дитині на наступний рік. А то потім ще не буде". Кожен почув у цій заяві щось своє – відповідь на власні страхи.

Але ні, це не означає, що люди не бояться війни. Мама досі здригається, коли чує черговий вибух. І що б я їй не казала, пам'ять про події літа 2014-го сильніша за будь-які мої слова.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube