Серед українців поширене уявлення, що серби – це такі собі росіяни Балкан. Мовляв, це націоналісти, ватники й шовіністи, що всіх навколо ненавидять, ведуть війни, вчиняють воєнні злочини й геноциди, хочуть загарбати території своїх сусідів.

Ця наївна позиція, що базується на відсутності базових знань, дуже схожа на ставлення європейців до України часів Майдану й початку російської агресії: мовляв, що це за народ такий взагалі – українці? Це ж, мабуть, частина Росії, тож хай і залишається у сфері впливу Кремля. Та й чи є в них взагалі своя мова, культура, вони бодай чимось від росіян відрізняються?

Крім цього, протягом останніх чотирьох років в українському публічному дискурсі закріпилося хибне порівняння російсько-української війни і воєн, що вибухнули під час розпаду Юґославії. А саму цю країну нерідко зіставляють із Совєтським Союзом, проводячи аналогії по лінії Москва-Белґрад.

Читайте також: Як нам "русский мир" шкодить

Ясна річ, для таких спрощень є певні підстави, але загалом вони в корені помилкові, бо не допомагають ані зрозуміти причини й масштаб катастрофи, якою були пост-юґославські війни, ані пояснити світові справжні мотиви російської агресії в Україні. Твердження, що ми – це умовні "хорвати", а росіяни – умовні "серби", хоча й симпатичне для українського вуха, але позбавлене сенсу, адже ним ми зменшуємо злочин Росії, яка за ціль має не просто анексію окрайців української території, а й підрив самої ідеї об’єднаної Європи. Не плутаймо націоналістичні і громадянські регіональні війни з бажанням знову переділити цілий континент.

У ставленні українців до сербів дійшло до того, що деякі люди їздять на літній відпочинок у Чорногорію чи Грецію так, щоб оминути Сербію. Склався настільки негативний образ, що наш мандрівник навіть не хоче заїжджати в цю "Росію Балкан", побоюючись ворожого ставлення чи провокацій. Хоча серби – не просто гостинний і приємний народ, а ще й надзвичайно зичливий і завжди готовий за потреби допомогти. Чесно кажучи, навіть не впевнений, чи українці настільки ж гостинні, як серби.

А сумнозвісна проросійськість сербів не така масова й всеохопна, як нас переконують кремлівські ЗМІ. Гаразд, Сербія в ООН голосує так, як це вигідно Росії, а на мітинги з Путіним у Белґраді звозять десятки тисяч людей. Але згадайте Україну часів Януковича: збоку могло здатися, що українці – проросійський народ, готовий радо виконати кожну забаганку Кремля. А насправді ж усе було далеко не так.

Щось подібне нині відбувається в Сербії під правлінням Александра Вучича, що швидко набирає рис авторитарного режиму. Тому вже впродовж двох місяців у всіх найбільших містах країни відбуваються акції громадянського протесту, які в Белґраді збирають десятки тисяч людей. Середній клас, студенти й левова частка інтелігенції не просто не підтримують чинну владу, а зневажають її.

До того ж минулорічні опитування громадської думки показали, що 55 % сербів виступають за вступ до ЄС, тоді як проти лише 21 % опитаних. Зрештою, промовистим показником є міграція – жити й працювати "проросійські" серби виїжджають до Євросоюзу, а не в Росію.

Хоча це не означає, що вони не русофіли. Серби прихильно ставляться до Росії, але ця симпатія – фантомна. Перш за все, вона пов’язана з тим, що серби не знають Росії, не мають з нею кордонів, тому побутує дещо романтизований образ цієї "православної сестри". Їм важко зрозуміти, коли я пояснюю, що Росія для України є тим самим, чим Османська імперія була для Сербії – смертельною загрозою. Крім того, вони весь час згадують історію – мовляв, Росія вступила за Сербію в Першу світову. При цьому не усвідомлюючи, що російська підтримка балканським християнам завжди диктувалася інтересами Кремля і за ціль мала послаблення Стамбула.

Та насправді серби могли би бути й проукраїнськими, просто про Україну й важливі сторінки українсько-сербської співпраці тут ніхто не знає. Наприклад, у релігійній святині сербів – на Фрушкій Ґорі, де розташовано понад двадцять монастирів, кілька храмів збудовано в стилі козацького бароко. Бо в той час сербські священики освіту здобували в Україні, в Києво-Могилянській академії, звідки й привезли українські впливи на свою батьківщину. Більше того, якийсь час сербська писемність послуговувалася славеносербською мовою, що була по суті сумішшю української, сербської й старослов’янської.

Читайте також: Потрібно створювати власний дискурс, а не мавпувати ворожий – журналіст

Корінь проблеми криється в факті, що в сербській історіографії закріпилося ототожнення слів руський і російський. Наприклад, навіть блискучий сербський інтелектуал Владислав Баяц у своєму романі про османські часи називає Роксолану донькою руського священика, а читачі це розуміють як російського. Тому вони й думають собі буцімто логічно: якщо в Середні віки там були росіяни, то звідки тепер вигулькнули українці?

Україна могла б впливати на цю ситуацію і відкривати сербам очі на правду. Зрештою, поволі вже й робить це – наприклад, минулого року видано "Коротку історію України" в сербському перекладі.

Нам як політичній нації важливо припинити реагувати на все довкола як мала людина – образами і гупанням дверима. Коли нам не подобається позиція Сербії, треба докладати вдвічі більше зусиль на відстоювання своїх інтересів, а не ставити хрест на співпраці.

Якщо не вдається домовитися з владою, то говорити з сербським народом – передусім інструментами культурної дипломатії. Якщо хочемо, щоб нас сприймали як українців, то й до інших народів треба ставитися з належною увагою й повагою. І перед тим як повторювати за кремлівською пропагандою, що серби – братній Росії народ, трохи уважніше вивчити історію питання.

І це дасть результат. Так, не варто очікувати чогось захмарного, бо серби – це не канадійці і не поляки.

Але все ж і не росіяни.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram