Що діється вдома – про те можна тільки здогадуватися, коли молодші школярі розмовляють одне з одним на перервах чи в кінці уроків під школою. Можете не дослухатися до слів, а от інтонації… Погрозливі вигуки на високому регістрі. Найнейтральніше слово – «дебіл».

За наявності купи різних тренінгів та відеоблогів дитячих психологів, погодьмося, що користі з того мало, якщо дорослі у своїй щоденності користуються не порадами мудрих людей, а доцільністю своєї поведінки.

От, наприклад, енергійна бабуся із онукою побачила, що я лишила два пакунки борошна на стрічці до каси і відійшла на два кроки за сірниками. Вона вмить схопила дівчинку за руку і вскочила попереду, відсунула борошно, поклала солодощі і всім своїм гордим виглядом демонструвала перевагу. Касирка розраховувала покупця, за яким мала би бути я… Дівчинка чулася ніяково. Вона винувато глянула на мене – я посміхнулася і знизала плечима: мовляв, не переймайся, мала. Звісно, треба було би бабусі зауважити, але ж із нею дитина! Повчати чемності старшу жінку, може, й не молодшу за мене, за якусь зайву хвилину перебування в невеликій черзі? Дитина й так втямила, що її метка бабуся порушила норму поведінки. Проте безкарність за такий дріб’язок породжує в людині потребу завжди когось «відсувати», якщо він не протестує. Бачитиме дівчинка щодня такий приклад – і набуватиме навичок діяти свавільно, як хочеться цієї миті, не зважаючи на інших.

Читайте також: На жаль, тривалий час педагоги-практики не звертали належної уваги на соціальний досвід дитини – Громовий

А в транспорті! Метушливі дорослі заштовхують дітей, вигукуючи: рухайся! Чого спиш?! Давай-давай! Куди став?! Слова й не образливі, зате в інтонації стільки злості й нетерплячки, ніби дитина винна в тій ранковій шарпанині й тисняві. Вона приїде в такому стресі до школи – і там почне вихлюпувати своє невдоволення в такий же спосіб на однокласників. А можна ж перед школою не стресувати, а заспокоювати… Звичайними словами: не поспішай; устигнемо; ставай тут – буде зручніше.

Щось подібне відбувається і в місцях скупчення дітей: у вестибюлях театрів перед денними виставами. Дорослі приносять із собою стурбованість на обличчях, а на пожвавлену поведінку дітей реагують по-жандармськи: не крутись! Стань сюди! Не рухайся! Загубишся! Засмикана дитина входить до зали дивитися виставу уже із зіпсованим настроєм.

Читайте також: Сповідь особливої мами: про дітей, які всюди й усім заважають

Ми, дорослі, хочемо у всьому впорядкованості, але досягаємо її переважно наказовим способом. Бо ми старші, впливовіші, нас повинні діти слухати, нам мають коритися. Ми вимогливі до дітей, і ця вимогливість часом переходить межу, коли діти перестають реагувати на накази, але наказовість переносять на свої взаємини із друзями. І не лише наказовість, а й хитрування: щось накоять, та вдають, ніби нічого не сталося. Десь пролізти без черги, вскочити в тролейбус, відтрутивши слабшого, уникнути якихось домашніх обов’язків, вдати, що виконуєш домашнє завдання, а насправді бавитися у відеоігри – це наслідки дитячої спостережливості за поведінкою дорослих, яка, м’яко кажучи, далека від високих стандартів. Так що шахраї, маніпулятори, нахаби, брехуни, зловмисники, перекинчики тощо виплекані нашим середовищем, а не імпортовані.

Психологи зауважують, що діти, виростаючи, здебільшого моделюють свою поведінку за тими поведінковими зразками, які спостерігали в стосунках тато-мама, бабуся-дідусь, родина-сусіди, рідня-знайомі тощо. Тобто наші нащадки – це ми, тільки в іншому віковому цензі. Як чинимо ми – так чинитимуть вони. А приказка з глибини віків що посієш – те й пожнеш не тільки про врожай зернових культур.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram