Громадський транспорт, який їздить з району у великі міста, має цікаву особливість – поступово вмирати, особливо зимою… Цикли життя маршруток є доволі прагматичні – складні погодні умови, мороз, сніг, відсутність світла, грошей та перспектив – ці фактори ведуть до все більшого скорочення водіїв та їх жовтих колежанок. Сьогодні стикнувся із такою проблемою – ледве живим громадським транспортом з району.

Все почалося важко. Мій старенький пес хворіє, плаче, йому боляче… І мені було боляче йти до маршрутки з району, яка мала завезти мене у Львів. А на автостанції сила-силенна людей. Їм теж боляче, їх теж обтяжують свої проблеми та негаразди, а одна із них – відсутність маршруток. Машин не було. Моєї маршрутки, якою найчастіше їду – теж не було. Напевно, десь поламалася дорогою у Городок. Інші не спішили. Та, що має їздити кожні 15 хвилин – вже 20 хвилин відсутня на автостанції.

Читайте також: Крижаний колапс у Сєвєродонецьку. ФОТО

Зрештою, після численних внутрішніх молитов – чудо настало, бо одна із НИХ приїхала. Приїхала і вмерла… Я зайшов у мертву маршрутку. Яка ледве доповзла у місто. Я дав 20 грн і сказав: «Передайте у Львів». У цей момент водій вийшов. Бо маршрутка не хотіла заводитися, не хотіла їхати, не хотіла жити у таких умовах. Маршрутка теж може мати гідність, чому ж ні, її ж збудували люди. Минуло 7-9 хв, нічого не змінилося: відкриті двері, розгублені люди і водій який бігав туди-сюди, дзвонив, намагаючись реанімувати свою «колежанку». Та вона хотіла відпочинку. Люди почали втікати з неї. Зрештою, я помітив, що приїхала інша маршрутка. Але вирішив стати спонсором і не забирати своїх 20 гривень, вирішив бігти від мертвої до живої маршрутки. І я це зробив.

Читайте также: Исповедь киевского дворника

Звісно, ця ще жива маршрутка була вся по вінця наповнена людьми, тому про комфорт годі було й говорити. Я їхав і це вже добре. Така от реальність. Але чому так? Напевно, бо люди, які можуть щось змінити – вони не користуються маршрутками. У них є машини, у них є час, у них є влада обнадіювати змінами, які не стаються. Тому існує чіткий панський поділ на таке собі «бидло» у маршрутах, яке і складає основну масу народу, та маленьку частину решти – «я красивый/красивая». Красиве життя у маршрутках лише із їх обдертих вікон, бо там свобода та літають дорогою дорогі автомобілі, у яких люди, що сахаються громадського транспорту, бояться заразитися «бидлотою». Але хто дійсно бидло? Той хто може змінювати ситуацію і не міняє? Чи той, хто вірить, терпить і надіється на щось краще? Я думаю, що краще жити із вірою, ніж із ілюзорною думкою, що «я красивый/красивая» і мені нічого не треба, крім мене самого. Ні, тобі треба! Бо ти отримав гроші завдяки всім тим людям. Бо ти той, хто може змінювати ситуацію, має її змінювати, а не втікати край світу. У це я вірю – у зміни, які можливі, коли ми не забуватимемо, що є частиною одного цілого, а не ділитися на «чорне» і «біле».

Цю віру підтвердив наступний факт моєї довгої ранкової подорожі на роботу – воскресла маршрутка! Той автобус, який відмовлявся їхати, таки поїхав. Я бачив у вікні цю маршрутку, як вона майже порожня промчала повз нас. У цій фантомній маршрутці був мій альтер его, їхав другий я, який дав двадцять гривень, який став спонсором змін і ці зміни так швидко настали! Можливо, на ремонт їхала, можливо, таки доповзала до Львова. Не знаю, але маршрутка ожила і помчала у Львів. Тож треба у щось вірити, треба щось робити, треба змінювати наш громадський транспорт… Перші двадцять гривень на це я вже дав).

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram