Якось мені випала цікавезна можливість провести тиждень із фольклорним колективом із далекого високогірного міста Арекіпи, шо в Перу. Були останні літні канікули у школі, де добре навчали мови, й мене запросили перекладачкою на фестиваль, який із року в рік збурював провінційне життя нашого міста екзотичними ритмами й кольоровими костюмами далеких народів світу. Десятки виступів, живе спілкування та постійний аромат лаймів, які перуанці привезли із собою. Їм подобалася наша природа, людська увага й надскладна для іспанської фонетика слова Луцьк, яке вони так і продовжували називати Люкс, що теж непогано та правдиво передавало їхні враження. Ми швидко потоваришували й іще роками обмінювалися листами та новинами, які теж пахли лаймом.

Читайте також: Шах і мат від прабабці: як совкову пропаганду про Галичину старий рецепт нанівець зводить

Під час одного швидкого обіду поміж концертами нам подали макарони з якимись сосисками. Це були традиційні макарони пострадянських їдалень – сіруваті, склеєні та сухі. Такі ніколи не бувають прикрасою столу і смачним тлом для решти страв. Проте у школі й решті їдалень країни, кафе та санаторіїв я звикла, що макарони саме такі і є.

Вдома я куштувала смачні макарони – томлені в качиній підливці чи топлені в молоці, але то вже інші обставини, та й ті домашні макарони все ж були більше локшиною чи галушками. Отож за ще шкільною звичкою я взялася "рятувати" свій обід – сосиски відсунула вбік, на десерт, а сіру масу равликів чи ріжок, їх було не розпізнати, посипала цукром. Ми у класі, та й удома, часто так додавали смаку макаронним виробам. Бачили б ви обличчя всіх тридцяти молодих перуанців, коли вони побачили, що я роблю… У їхніх очах, припускаю, я була кимось на кшталт корейця, який смажить песика, чи китайця, який смакує зумисне протухлими яйцями. Ну як так із макаронами!

Читайте також: Європа й українці: крізь терни європейського маскульту з... огірками!

Окрім жарту, можна дійти абсолютно серйозного висновку, що макарони постраждали від залізної завіси не менше, ніж ми. Поки весь світ вчився й надихався італійськими соусами, екпериментував із рецептами та творив власні національні концепції пасти, вершиною радянської кулінарії були хіба "макарони по-флотськи". Не заперечую, цей рецепт має своїх прихильників, хоча це й не надто рецепт – просто додай фаршу.

Сьогодні спаґеті й фетучіні, фарфале й тельятеле, помножені на лазанью, запропонують вам на кожному кроці в навіть малесеньких містечках. Мами варять болоньєзе, тати просять карбонару (можна й навпаки), й навіть якщо ви не любите пасти, головне – маєте вибір. І в їдальні університету вони вже не сірі, сама перевіряла. Просто пил від падіння залізної завіси осів, і краще видно світ, а в ньому – сотні рецетів пасти.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram