Якщо б я мав обрати одну найважливішу ідею зі Стенфорду, якою хотів би поділитися з усіма, то обрав би Кембридж-Сомервільський експеримент. Я переконаний, що про цей експеримент зобов’язаний дізнатися кожен громадський активіст, державний службовець, освітянин і просто будь-яка людина, яка прагне змінити світ на краще. Чому? Давайте розбиратися. 

Кембридж-Сомервільський проект 1939 року був одним з перших масштабних соціальних експериментів, що базувався на принципах рандомізованого контрольованого дослідження – золотого стандарту проведення наукових експериментів.

Ціль експерименту полягала в тому, щоб перевірити ефективність новітньої програми попередження злочинності серед неповнолітніх. 

Вчені обрали 500 хлопчиків з бідних родин з неблагополучного району Массачусетсу і випадковим чином поділили їх на дві групи. Діти з експериментальної групи стали учасниками інтенсивної соціальної програми попередження злочинності: хлопчиків часто відвідували соціальні робітники, їм надавалося безкоштовне менторство, індивідуальне репетиторство, медичну і психіатричну допомогу, участь в літніх таборах, а їх батькам пропонували консультації психолога. Як сказав про це один зі Стенфордських професорів, програма була вологою мрією соціального активіста. Друга ж група дітей – контрольна, просто продовжила жити своїм звичним життям і використовувалися вченими лише для того, щоб результати першої групи було з чим порівняти. 

Читайте також: Щастя від дарування подарунків триває довше, ніж від отримання − дослідження

Через п’ять років після початку програми вона не була подовжена, що залишило багато запитань. Було очевидно, що такий комплекс надзвичайно потужних заходів мав позитивно вплинути на учасників програми. Але наскільки значним і довгостроковим був ефект? І наскільки економічно обґрунтованим було існування програми? Через 30 років після завершення експерименту випускниця Стенфорду Джоан МакКорд провела титанічну роботу і зуміла зв’язатися з абсолютною більшістю учасників програми. Вона ретельно зібрала суб’єктивні і об’єктивні оцінки ефективності програми, а потім проаналізувала їх. 

Коли дослідниця почала розпитувати тепер вже дорослих учасників експерименту про їх власну оцінку ефективності програми, то їх відгуки були приголомшливо позитивними. Дві третини чоловіків заявили, що проект допоміг їм. Багато хто з учасників тепло згадував своїх менторів і хотів зв’язатися з ними. Опитані говорили, що «програма допомогла мені обрати вірну дорогу в житті», «відвернула від життя злочинця» та вважали, що без участі в експерименті «напевно, опинилися б в тюрмі». 

Проблема полягала лише в тому, що аналіз об’єктивних результатів випускників програми показав приголомшливо… негативні результати! Жоден з об’єктивно вимірюваних показників учасників програми не поліпшився. Навпаки. Учасники експериментальної групи в порівнянні з учасниками контрольної групи вчиняли більше злочинів, більше зловживали алкоголем, частіше мали серйозні проблеми з фізичним здоров’ям і хворіли більш серйозними психічними розладами.

Якщо на момент дослідження МакКорд учасники експериментальної групи вже померли, то вони помирали в середньому на 6 (!) років раніше, ніж учасники контролю. Вони працювали на гірших роботах і були менше професійно задоволені. Не могло йтися про якусь випадковість. Статистично доведеним фактом було те, що програма не просто не допомогла своїм учасникам, а значно нашкодила ним! 

Як пояснити цей шокуючий контрінтуїтивний результат? Можливо, за п’ять років учасники програми настільки звикли до зовнішньої підтримки, що виявилися нездатними швидко пристосуватися до життя без неї. Згідно іншої гіпотези, хоча учасникам програми ніколи не повідомляли про її цілі, сам факт незвичної уваги і підтримки міг сприйматися хлопчиками, як сигнал «з тобою щось не так», який поступово ставав самоздійснюваним пророцтвом. А можливо участь в програмі призвела до завищених очікувань учасників щодо їх подальшого життя, що, в свою чергу, викликало глибоке розчарування після завершення експерименту. 

Ми ніколи точно не дізнаємося чому провалився Кембридж-Сомервільський проект. Але зобов’язані зробити з нього висновки:

1) Навіть найочевидніша та найлогічніша ідея, як покращити світ навколо – лише теорія, що, як і будь-яка теорія, потребує систематичного збору доказів на свою підтримку. В сучасній літературі її прийнято називати «теорією змін» і формулюють за формулою: «Якщо ми зробимо …, то це призведе до …». Якщо обговорення доказів ефективності освітньої програми чи державної політики підміняється гучними словами і емоціями – справи кепські. 

Читайте також: Чому ми постійно шукаємо проблеми і як позбутися цієї звички

2) Формулювання логічної теорії змін – лише початок для будь-якої соціальної, освітньої чи політичної ініціативи. За цим має йти пілотний проект, масштабування і збір даних про успішність програми, а потім контрольовані наукові дослідження, що мають поставити точку в дискусіях щодо ефективності теорії змін. 

3) Суб’єктивні відгуки учасників подібних програм можуть бути корисними на першому етапі перевірки теорії змін (пілотний проект), але мають сприйматися з надзвичайним скептицизмом на більш пізніх стадіях. Люди часто нездатні об’єктивно оцінювати вплив зовнішніх факторів на себе.

4) Навіть невдалий експеримент може бути надзвичайно корисним, якщо від початку будується на принципах прозорості результатів і пошуку істини, а не захисту улюбленої ідеї. 

5) На ряду з запровадженням доказової медицини, маємо докласти всіх зусиль до появи в Україні доказової освіти, доказових соціальних програм і доказових державних політик. Доведено болючим західним досвідом.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram