У 2015-му Оксфордський словник визнав постправду визначенням року, а 2016-го Collins підставив їй костура у формі фейкових новин. Відтоді проблемі було присвячено чимало аналітичних розвідок, що зосередилися на її філософських і політичних аспектах, пише для "Тижня" Мішель В'євйорка

Утім, вони переважно оминали найважливіший вимір: якщо ми ввійшли до історичної епохи брехні та змовницької параної, якщо розумне важить менше, ніж неадекватні твердження, що поширюються в соціальних мережах, якщо інформацією, яку продукують сумлінні медіа, нехтують на користь недоведених чуток, імовірно, на те є певні соціальні причини?

Про постправду та фейкові новини почали говорити у двох контекстах. У британському: у зв’язку із Brexit і референдумом, що досяг своєї мети завдяки зухвалій брехні, яка поширювалася, зокрема, й у серйозній пресі. І в американському: у зв’язку з кампанією та виборами Дональда Трампа, коли один із працівників нинішнього президента навіть вигадав поняття "альтернативні факти", щоби стверджувати, наприклад, нібито дощу немає, коли надворі буяє злива.

Читайте також: Анатомія фейку: як тисячі користувачів соцмереж залюбки дозволяють пошити себе в дурні

В обох випадках фейкові новини поширювалися спочатку вертикально, згори донизу. Тобто політичні діячі та їхнє оточення й експерти з комунікації зверталися з ними до публіки, яка готова була їх добре сприйняти, й аж потім фейки поширювалися горизонтально. Утім, брехню та теорії змови всмоктали в себе не цілі британське й американське суспільства, а лише частина населення.

Дослідження однозначні у висновках: найкраще сприймають фейки малоосвічені читачі, велика частина з яких – молоді люди, залишені напризволяще активною частиною соціуму, політиками, журналістами, заможними мешканцями великих міст.

Із цього моменту можна почати узагальнювати. Цілі групи населення в багатьох країнах вважають, що ні вони, ні їхні діти не мають перед собою майбутнього, що зміни розраховані не на них, що про них забули, їх зневажили, відсунули від здобутків прогресу й навіть системи розподілу. 

Отже, їхня довіра скеровується до тих, хто на них зважає, хто ними цікавиться, розуміє їх. І довіра ця така велика, що не залишає місця жодним сумнівам, хоч би якими очевидними були для них підстави.

Читайте также: Як інтернет робить кожного з нас "трохи більше фашистом". ВІДЕО

Симетрично ці групи засвідчують велику недовіру до всього, що пов’язане із протилежним табором: до медіа, політичних діячів, навіть інтелектуалів і часом викладачів. Вони підозрюють їх не лише у просуванні винятково власних інтересів, а й у належності до видимої верхівки невидимого світу, яка тримає в руках усі нитки та за них смикає. Й ось ми вже зовсім близько до розв’язки в пошуках цапа-відбувайла, і євреї швидко стають "звичним підозрюваним".

Дуже важливо знати тих, хто маніпулює, дезінформує, бреше з політичних або економічних міркувань, не вдаваючись при цьому в конспірологічне бачення подій. Важливо помічати фахівців, технології, методи, що приводять нас до епохи постправди. 

Потрібно також замислюватися над державною та міжнародною регламентацією, яка могла би зменшити простір фейкових новин і мови ненависті, що часто йдуть у комплекті. Ще важливіше, якщо ми хочемо жити в демократії, поставити до дії суспільну політику, здатну зміцнити соціальні зв’язки між елітами, переможцями глобалізації та рештою населення.

Звичайно ж, справа врівноваження найгостріших виявів глобалізації та швидкого зменшення нерівності й соціальної несправедливості потребуватиме зусиль. Це може відбуватися в межах дебатів, зокрема й у класичних медіа, здатних вибудувати ідеї, які дали б змогу всім разом долучитися до проектування майбутнього замість закриватися в соціальних мережах. Там спільноти дедалі частіше діють за змертвілими схемами друг – ворог, довіра (всередині групи) й недовіра (поза нею).

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram