Я не вважаю себе ветераном. Ніколи не піду за довідкою, посвідченням, землею та ще якимись добряками, попри пропозиції. У мене немає і не буде "корочки" УБД, адже ніколи не був в лавах ЗСУ та інших силових структурах. Це моя особиста позиція, яка стосується лиш мене і нікому не нав’язується. Я не ходжу Києвом у формі, знімаю її одразу, бо так на мій хлопський розум правильно.

Всі нагороди (більше 20 шт), серед яких є кілька державних (правда від іншої держави – від Президента та МО Литви), від РНБО, Орден "Народний Герой" віддав до музею, бо це не мої особисті нагороди, а спільний здобуток всіх тих надзвичайно нереальних людей, що були поруч. Собі залишив лиш нагородну зброю від МВС "Форт-17", з якою не розлучаюся ніколи.

Я не вибирав собі позивний. Сантою мене назвав Саня Парус із 74-го ОРБ. Так і приклеїлося. Мені подобається.

Я пішов на війну, щоб захистити свою родину і по якійсь іронії долі через це втратив її. А нової не збудував. Мій підрозділ став моєю сім’єю і це не просто слова. Діти – моя найбільша втіха та любов.

Я звичайна людина з купою вад та комплексів і завжди до останнього пручаюся, коли з мене намагаються зробити якийсь символ, тим більш – коли обзивають "легендою" і "героєм", бо сам знаю ступінь свого "героїзму", який побудований на важкій праці моїх бійців та щасливому збігу певних обставин.

Читайте також: О повседневном героизме и "Силе Нации". ФОТО

Найстрашніше за роки війни для мене особисто було зателефонувати Яні – дружині Шамана, щоб повідомити про смерть її чоловіка. Тоді я вперше назвав його Діма...

Жінки в моєму житті відіграють дуже важливу, а іноді і визначну роль. Мені здається, що вони і згублять мою буйну голову. Одна – точно.

До алкоголя ставлюсь позитивно, про що колись написав в анкеті ДУКу. Найулюбленіший напій – Jack Daniel’s Old №7.

"Чєловєк – нож, заточєний на убійство" – кілька років тому написали про мене в одному московському виданні. Це приємно, хоч і неправда. У мене немає якихось сильних емоцій при прямому попаданні в ворожий бліндаж, крім гордості за своїх хлопців та за якісно виконану роботу.

На п'ятому році своєї війни спробував лікуватися у психіатра. Потім зрозумів – не хочу ніякої коректури власної поведінки та світосприйняття, краще буду плекати в собі всі ті почуття та переживання, що здобув за цей час – вони дуже дорогі для мене.

Не можу ненавидіти людину. Можу лиш любити, або зневажати.

Стосунки з Богом якісь особисті. Здається, що у нас прямий зв’язок, без посередників та зайвої мішури, в якому ми розуміємо один одного.

У мене є кумири на війні. Серед добровольців, ЗСУшників, медиків, нацгвардійців і волонтерів. Не я їх собі сотворив, а вони самі своєю працею та відданістю справі стали для мене прикладом. Не підпорядковуючись нікому взагалі, я знаю людей, за якими пішов би безумовно, навіть знаючи, що це квиток в один кінець. І з цими людьми буду продовжувати розпочате, попри заборони, виводи та цькування з боку високих кабінетів.

За кого буду голосувати – це моя справа і точно не буду нікого агітувати. У кожного є своя голова на плечах, куди власні мізки не вложиш.

Читайте також: Украинских Маккейнов хватает в окопах на Донбассе – публицист

На мою долю випало багато щасливих і трагічних моментів. Робив багато дурниць, за які соромно та багато вчинків, за які пишаюся собою. Та, я завжди намагався бути щирим і відвертим, навіть в своїх проступках.

Іноді мені здається, що взяв на себе занадто і не витримаю цього мішка чужого болю, що став моїм. Він волочиться позаду і пригнічує. А іноді міняю плече, беру зручніше і тягну. Інакше не виходить, та й не хочеться.

Номер телефону незмінний багато років. У кого немає – можу дати.

Я звичайний доброволець, яких сотні і тисячі. Які не вимагають до себе якогось особливого ставлення, бо самі обрали свій шлях і йдуть ним. До зустрічі на цих шляхах. Я йду далі.

Дякую за увагу!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram