Мені й досі здається, що словосполучення "доросла жінка" і я – не мають між собою нічого спільного...

Доросла жінка – це хто завгодно, але не я.

Моя мама, наприклад.

Якось мама уважно дивиться на себе у дзеркало і розгублено повертає до мене обличчя:

– Я вже така стара, мені багато років, а у мене ще нічого в житті й не було…

Як не було?! А ми з сестрою, наприклад. А робота, будинок, справи, подруги, свята, поїздки в санаторій врешті-решт – це що тоді, як не буття?!

– У мене не було життя такого, як я хотіла. Все, що було, відбувалось не так, точно не так…

Ми розмовляємо з нею часто, але досі ніколи не говорили про втрачене життя. Ніколи – про нереалізовані мрії, палкі надії, забуті прагнення. Не про неї – іншу. В інших обставинах. В іншому місці. З іншим чоловіком.

Читайте також: Зоя Казанжи: Коли ти не віриш сама в себе

Моя мама проживає своє життя так, як "було прийнято".

І весь час, змалечку, я пам’ятаю її застереження поводити себе "правильно", щоб "люди нічого не подумали".

І пам’ятаю бабусине на адресу моєї мами: не теревень довго на вулиці з подружками, бо люди подумають, що тобі вдома нíчого робити!

Моя мама спробувала вирватися з традиційного патріархального формату. Вона спочатку розлучилась із моїм батьком – абсолютним аб’юзером. І стала першою жінкою в нашому селі, хто посмів зібрати речі й повернутися назад, до матері.

Дитячий спогад: мама їде велосипедом з роботи, я вибігла її зустрічати й бачу, як із-за рогу випливає неймовірно красива жінка! Мама зробила собі нову зачіску – "завивку", пошила спідницю кльош із блакитного шовку. І ця прекрасна жінка – моя мама! Вона мене обіймає, і ту мить абсолютного щастя я пам’ятаю й досі…

А потім мама вирішила поїхати в місто. Мені 5 років, мамі – 30. Ми з нею жили в орендованій кімнаті разом із власницею квартири.

В іншій кімнаті жили дві квартирантки. Якось я пішла в гості до дівчат без запрошення. Дістала косметику, нафарбувалась, намазюкала нігті яскраво-червоним лаком. Мене навіть не сварили. Сміялись і пояснювали, що не можна ходити в гості, коли нікого немає вдома. Я обіцяла.

У тому місті я пішла в садок, мама – працювати. Мені здається, тоді моя мама була майже щасливою.

А потім мамина мама почала плакати. У буквальному сенсі. Щоразу, коли ми приїжджали в гості, бабуся бідкалась, що вона залишилась на самоті, ніхто її не догляне, скоро вона вмре…

Картини апокаліпсису були змальовані таким чином, що моя красива, вільна і майже щаслива мама повернулась у своє село.

До речі, коли бабуся збиралась помирати, їй було 54 роки. І прожила вона ще 25.

Моя мама робила ще одну спробу вирватися. Одружилася вдруге і поїхала в іншу місцину.

Мені – 10 років, я залишилася з бабусею на кілька місяців, щоб закінчити навчальний рік. Потім мама мене забере. Мама все зі мною проговорила, ми домовились, я погодилась дочекатися. Тим більше, що мама раз на два тижні приїжджає і мені подобається вітчим.

Але моє консервативне село з кумасями та жалісливою класною керівницею вирішили мене жаліти. Де таке бачено? Дитину лишила на бабусю, а сама вийшла заміж?! Вдруге заміж! Мало того, що розлучилась, та ще й заміж посміла!

Коротше, на педраді було вирішено купити мені пальто. Як дитині з малозабезпеченої сім’ї. Таке рішення прийшло в голови педагогів не тоді, коли моя мама розлучилась, а тоді, коли вона вдруге вийшла заміж.

Мене урочисто відвели до сільського магазину й купили найбезглуздіше пальто в моєму житті – помаранчево-незугарне, з великими й некрасивими ґудзиками.

Як не дивно, я не пручалась. Мені здається, я вирішила тоді додивитися запропоноване кіно до кінця.

Потім приїхала мама, віднесла пальто в магазин – я відмовилась його вдягати.  Більше "допомагати" нам не старались.

Однокласник, хороший хлопчик, раптом на перерві протранслював на мою адресу почуте десь:

– Це ж соромно, вдруге такій старій заміж виходити!

Моїй "старій" мамі було 35. Через рік вона народить мені сестру – мою найкращу і улюблену подругу. Але зараз – ганьба і сором, ганьба і сором…

Сорок років тому народити в 36 – те саме, що зараз народити в 50.  

І мама з вітчимом знову повернулися в село.  

Моя мама ще довго прагнула вирватися із тенет умовностей. А потім моя красива, розумна, енергійна, самостійна мама склала крила і стала жити так, як усі.

І мені страшенно шкода її – ту, якою вона могла б бути. Якби собі дозволила.

Тепер, коли ми з мамою про це вільно говоримо, іноді мріємо про її інше життя.

Наприклад, якби вона зайнялась бізнесом. У мами саме такий тип мислення. Вона вміє "робити гроші" з нічого. Бізнес-планування, управління ризиками, диверсифікація процесів – вона це все вміє, просто таких назв не знає.

Зараз мама живе у великому місті. Ми разом вигадуємо купу різних занять для неї. І вона намагається встигнути те, чого хотіла, але не могла собі дозволити.

Доросла жінка може собі дозволити бути собою. Бути собою – це означає дозволяти собі слухати себе. Чути себе. Мріяти високо. Бажати сміло. Проживати своє життя. І не боятися.

Я довго ставала дорослою жінкою. Вчилась не залежати від бажань інших, які шкодять мені самій.  Позбувалася почуття провини, коли не відповідала уявленням інших про себе. Пручалась маніпуляціям близьких і сторонніх.

Я вийшла з цього двобою себе з собою з відчуттям уселенської втоми.

З відчуттям, що життя мене готувало до випробувань і страждань. Що все має діставатися тяжко.

Що гроші існують для того, щоб бути відкладеними винятково на "чорний день".

Читайте також: Не подарунок, або Про брак жіночої солідарності

Що у структурі твоїх бажань важлива не ти, а діти, яких ти народжуєш. Бо ми живемо для дітей і заради дітей. Щоб потім було кому в старості подати склянку води.

І щоб було кому виносити мозок за все те, що не відбулось у нас, поки здійснювався материнський подвиг.

Такі одномірні аксіоми поколіннями вбивали у голови жінок. Вони плекали й бавили свої травми, навіть не намагаючись із ними розібратися, не те, щоб їх позбутися.

Берегиня, Мадонна, Мати, Проста і Скромна Дівчина з Ретельно Заплетеною Косою – тяжко вибратися з давно зацементованих образів.

І страждання, суцільні страждання навкруги – жінка чекає, боїться, тремтить, переживає, вмирає.

Все, що завгодно, крім одного – не насолоджується життям, не дозволяє собі бути щасливою.

Нещасні матері народжують і виховують нещасних дітей. Тому що подібне створює подібне.

І треба розривати це коло. Ментально, ціннісно, поведінково – назавжди.

Щоб коли дорослі жінки одного дня дозволять собі бути вільними, вони могли хоча б спробувати.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram