У себе вірити тяжко. Особливо, коли ти ростеш із упевненістю, що "людські діти значно кращі".

От мені, наприклад, у дитинстві часто ставили за приклад тих міфічних "людських дітей". Вони були іншими – кращими, працьовитішими, довго на вихідних не спали, усе вдома робили. Щоправда, єдине, чого я так і не додумалася в дитинстві з’ясувати – як ті "людські діти" вчилися та які книжки читали? Просто в моєї мами не було претензій до мого навчання й читання книжок. Точніше, не так. Були претензії.

– Скільки можна читати?! – із надривом запитувала мене сонна мама годині о третій ночі. – Тебе зранку неможливо підняти в школу! Вимикай світло й лягай спати! А то книжки спалю!

Періодично в нас удома відбувалося ритуальне "спалення" книжок. Це коли роздратована мама збирала гамузом мої книжки, розкидані по хаті, і несла їх "спалювати". Перший раз я побігла слідом, але перед моїм носом двері зачинили. Я трохи поплакала, але щось мені підказувало, що не палитиме мама книжок, на які сама дає мені гроші. Так і вийшло. Мама носила "спалювати" набридливі книжки, які я спокійно знаходила потім у різних схованках: під диваном, у холодній духовці тощо.

Читайте також: Про любов

Якось десятикласниця з моєї школи запитала: "Ти ото книжки читаєш, а вдома що, нічого не робиш?" І я активно переконувала старшу за себе школярку, що ніяких таких книжок я не читаю; а якщо й читаю, то ніяк не багато, і мамі я допомагаю, і черешні рву, і полуниці збираю, і в хаті прибираю.

А потім зовсім випадково я почала писати замітки в районну газету. Смішні, звісно, наївні й дитячі. Перший раз, коли опублікували, пішов селом розголос, що "Зою он у газеті пропечатали". І мені знову довелося відбиватися, що я точно-точно, клянусь-клянусь сама написала й ніде-ніде не списувала!

Хоча, якщо чесно, до моїх "художеств" ставилися поблажливо. Не висміювали точно. Але особливо й не підтримували. Ну подумаєш, книжки читає і щось там пише! Багато розуму не потрібно! А от корову здоїти, шовкопряду листя нарвати, город висапати – не кожний зможе!

Власне, тоді, в дитинстві, я зрозуміла: те, що я вмію й люблю – воно таке собі – звичайне, неважливе. Радше варто соромитися, а не навпаки.

Коли почали писатися вірші, я їх підписувала прізвищами, які були в моїй Читанці: Малишко, Мамин-Сибіряк чомусь. Моя перша вчителька зрозуміла одразу, який там "Мамин-Сибіряк". Відвела мене вбік і сказала: "Не варто соромитися того, що ти робиш. Просто підписуй своїм іменем. Ти вмієш те, чого не вміє більшість. Старайся, у тебе добре виходить".

Я йшла тоді після її слів абсолютно щаслива додому. Але класі в сьомому, коли треба було терміново на день народження піонерії поставити спектакль, я за ніч написала типу п’єсу і приховала своє авторство. Ми її поставили. Показали глядачам. Нам аплодували. Мені здається, лише одна моя однокласниця здогадалася, що то я написала. Мені самій було соромно в цьому зізнатися.

У моєму оточенні все, що робилося руками, було цінним. Усе інше – не вартим уваги.

Чи треба говорити, що я роками, вже працюючи в районній газеті, думала, що ніколи-ніколи не доросту до того рівня, щоб працювати в одеських медіа! І коли мене запрошували на роботу в молодіжку, я собі уявила, що приїду ось така ніяка й усі дивитимуться на мене з осудом, сміятимуться, що я погано пишу… Ну й ще купа різної нісенітниці, яка, як виявилося, довгі роки отруювала мені життя.

Знецінення того, що ти робиш. Знецінення того, що ти кажеш. Знецінення того, як і про що ти пишеш. Знецінення того, що ти вибираєш. Знецінення того, про що ти мрієш. Я всі роки свого свідомого життя із цим стикалася. Спочатку я не розуміла, що відбувається. Згодом намагалася пристосуватися. Потім почала протестувати і брикатися. І не так давно я почала вчитися не зважати на це, і дуже стараюся не оцінювати негативно зусилля інших.

Але щоразу, коли мене хвалять за зроблене мною, я ніяковію, соромлюся й мені завжди хочеться виправдатися. Ну типу, якщо це добре, гарно й цікаво, то нічого не подумайте, то я не спеціально так старалася, то просто випадково вийшло. Або ще гірше: ну що ви – у тому, що я зробила, немає нічого важливого – кожна зуміє. Або й іще гірше: не звертайте уваги, воно не варте вашої дорогоцінної уваги, я й сама не звертаю уваги на те, що я роблю, бо це так – іграшки, нічого серйозного.

Одна жінка чекала зустрічі зі мною. Вона купила обидві мої книжки, читає мою сторінку в Facebook. Тому, коли одного разу ми географічно "збіглися", вона мене знайшла у своєму місті, запросила на каву.

Ми сиділи, розмовляли, і вона почала розповідати, як один мій текст змінив її життя. Кардинально. Я крутилася, як вуж на сковорідці. Мені було незручно й… соромно. І я почала у відповідь верзти казна-що. Я казала:"«Ну що ви. Це просто текст. Та я його взагалі випадково написала. Та там нічого особливого. Ой, мені незручно, що ви мене так нахвалюєте".

Та моя випадкова знайома раптом зупинилася, замовкла, а потім повільно мені сказала: "Ніколи не потрібно применшувати значення того, що ви робите. Ваш текст – це було відро холодної води на мою голову. Я спочатку завмерла, а потім зрозуміла, що мені робити далі. І зробила. І я шукала зустрічі, щоб подякувати. Просто подякувати. І так, я б могла повернути своє життя на 180 градусів і без вас. І через 10 років, наприклад, а не зараз. Але повернула його зараз і завдяки вам".

Ми потім довго розмовляли. І про знецінення самої себе теж. Воно починається з того, що ти сама дозволяєш своєму оточенню себе применшувати, вважати неважливою, другорядною й мілкою.

Я підсвідомо ніколи не любила критики. І я справді не розумію, що означає словосполучення "конструктивна критика". Це коли тебе не просто розмазують по підлозі, стелі й по Facebook, а коли роблять це натхненно, керуючись принципом "щоб ти могла змінитися на краще"?

Критика – величезний маніпулятор. Коли той, хто критикує тебе, може потішити власне его. Має шанс бути почутим, навідліг гамселячи тебе по найболючішому. Наші критики точно не думають про нас. Точно не переймаються тим, які думки вирують у наших головах, коли вони підшукують слова, якими намагаються нас убити. Я ненавиджу критику. Тому що ніколи після неї мені не хотілося прогресувати. А от навпаки – часто.

І я сама, розуміючи все це, із жахом ловлю себе на думці, що точнісінько так само оцінюю інших людей і розмовляю з ними. Вивершення самої себе за рахунок приниження інших. Висміювання. Поблажливість до дій і слів.

Ми множимо далі свій розпачливий досвід. Навіть у дрібницях.

Послухайте про що ми говоримо і про що з нами говорять. Нижче – зріз за один день, коли я намагалася фіксувати і свої слова, і слова інших щодо моїх дій чи слів. Неважливо, хто саме сказав ту чи іншу фразу. Важливо, що я, розуміючи все й намагаючись викорінювати це в собі, усе одно продовжую жити в матриці знецінювання.

Читайте також: "Не такі": кожен із нас умовно здоровий, умовно красивий і умовно нормальний – письменниця

"Ой, а навіщо ти купила цю сукню, вона тобі нє!". "Ну й кафе ти вибрала, тут якісь маргінали сидять". "Ти що, слухаєш шансон?! Да ладно! Скажи, що випадково ввімкнула цю хвилю". "Мені не подобається ця іграшка. Вона дітям не підходить. Можеш купувати, звісно. Але ти знайшла погану іграшку". "Ну так їсти треба менше, якщо хочеш схуднути. Рот на замок – і всі проблеми вирішені". "Ти просто це не пробувала. Лінуєшся, мабуть. Почни із завтрашнього дня. Уже так робиш? Значить, не стараєшся. Для галочки робиш". "Собою треба займатися, а ти не займаєшся. От я Олю нещодавно бачила. Це страх. Вона постаріла. Ти теж на підході. Я не сумнівалася, що в тебе поганий косметолог. Немає? А, ну так. Видно, що немає".

Звичайні, побутові, дріб’язкові розмови. Вони іноді вибивають із колії на години. Змушують програвати в голові безкінечні діалоги й моделювати ситуації, як би я відповіла, якби була готова.

Це я навіть мовчу про сімейні стосунки, коли про зусилля жінок кажуть, що "добре їй, вона вдома сидить". Коли точно впевнені, що "чоловіком бути легко: пішов-прийшов – і день закінчився". Коли почуття дітей нівелюються, тому що "малі ще тут нам розповідати, що ви хочете".

Я дуже стараюся не множити це знецінення – ні себе, ні оточуючих. Дуже стараюся. І мені це неймовірно тяжко вдається. Як сіяти на асфальті, розуміючи, що зійде лише тоді, коли асфальт трісне.

Глосарій. Знецінення – механізм контакту, який позбавляє значущості або робить менш цінним чиїсь досягнення, якості особистості, здібності.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram