Місце й час, у якому ми борсаємося, і самі наші судоми – то є велика нескінченна хімічна реакція цивілізації (так звана історія). А ми – її елементарні частки (у кращому раз – йони). Наші дії майже на сто відсотків детерміновані, але наслідки – непередбачувані, бо з ким саме та за яких обставин нам доведеться взаємодіяти, то є справа випадку.

Спочатку – коротка передмова.

Коваль Алессандро Муссоліні та його дружина, сільська вчителька Роза Мальтоні, були затятими "революціонерами". Тож не дивно, що їхній син Беніто (названий на честь Беніто Хуареса) вже в дитинстві вирізнявся з-поміж однолітків зухвалістю та жорстокістю. У десятилітньому віці він уже відзначився тим, що порізав однокласника.

На початку 1900-х вступив до Соціалістичної партії Італії, досить швидко зробив кар’єру й у 29 років (1912-го) очолив офіційний орган партії – газету "Аванті!".

Потім почалася Велика, як її тоді називали, або Перша світова, як звемо її тепер ми, війна. Муссоліні палко підтримав її (за що був виключений із лав соціалістів), але й за межами партії не полишив, навіть подвоїв свої пропагандистські ескапади, вістря яких було спрямоване на… Німеччину.

Читайте також: Третій Рим: Путін значно більше нагадує Муссоліні

(Його нерозсудливість давала взнаки й на фронті, де він хизувався своєю відчайдушністю. Взагалі дурнуватість, так само як ораторська харизма, були йому притаманні, ніде правди діти.)

Після виходу з ІСП, у січні 1915 року, він створив організацію "Фашо" (себто "союз") революційної дії. Почав видавати власну газету "Пополо д’Італія", в якій виступав за збільшення впливу Італії в Європі. Муссоліні не просто відгукнувся на націоналістичні настрої населення, але примудрився поєднати авторитарно-соціалістичні ідеї з націоналізмом у цілісну ідеологію. (Поступово соціалізм із неї зник.)

Пожадливі (щоб не сказати ласі) на будь-які (а особливо деструктивні) ідеології "інтелектуали" його негайно підтримали. Такі, як поет Г. д’Аннунціо, у своїх химерних мріях доходили до "планів" із відродження Римської імперії.

1919-го Муссоліні очолив групу з декількох десятків осіб – фронтовиків, колишніх анархістів, карних злочинців, які стали зародком фашистського руху. Ідеологію вони вже мали, виваженої соціально-економічної програми, звісно, ні. Але з легкістю конвертували свою цинічну демагогію в товар, завжди привабливий однаково для безвідповідальних "інтелектуалів" й егоїстичного демосу: в популізм. Муссоліні був обдарований найпотрібнішою для успішного політика вартістю: здатністю без вагань обіцяти будь-кому будь-що.

Й ось

100 років тому, 19 березня 1919 року він заснував (на засадах Союзу революційної дії) Італійський союз боротьби (з якого за три роки вилупиться Національна фашистська партія). На той час він уже проголосив, що «"соціалізм як доктрина вже мертвий; він продовжує існувати лише як незадоволення". Ось це незадоволення й осідлали фашисти.

Читайте також: Російська реальність вибудувана в повній відповідності із заповіданнями дуче – Казарін

Ось чому навіть (можливо, це "навіть" зайве) ліві інтелектуали, які 1) завжди незадоволені своїм становищем і 2) зазвичай позбавлені найменшого співчуття до людини як такої, – вбачали в новій силі й "обіцяння соціальної справедливості" (або принаймні загнуздання багатіїв, що аж надто "розперезалися"), й "оновлення суспільного життя", й "пожвавлення народної (тобто їхньої) ініціативи", й узагалі – довгоочікуваного "припливу свіжої крові" (не здогадуючись про те, як буквально втіляться в життя їхні марення) тощо.

Натомість вони разом з усім суспільством очікувано (й невідворотно) отримали: поширення насильства, злоякісне нехтування правосуддям, іще більше розшарування суспільства, повсюдну втрату пересічною людиною відчуття безпеки (та й самої безпеки), й найголовніше – експоненційне зростання несправедливості та лицемірства. Людей прискорено переробляли або на покидьків, або на жалюгідних нікчем.

Щастя Італії, що за 32 роки цей експеримент скінчився. Але справжня національна трагедія Італії полягає в тому, що хитріша рідна сестра фашистської партії (комуністична) використала ці роки як тренувальний період – і до 1991 року розкладала моральні засади італійського національного характеру, прищеплюючи йому лицемірство й безвідповідальність, руйнуючи почуття власної гідності, навчаючи людей (і в повсякденному, і в суспільному житті) цинізму та брехні. Ліві родичі правих по всіх усюдах – від ЗМІ до університетів – і досі впроваджують ментальне насильство й паплюжать інтелектуальну чесність. Себто – роблять якомога нижчими усі критерії – аби й надалі робити з людей бидло, що було і є головною метою усіх радикально лівих і правих.

Не дивно, що сьогодні саме Італія є чи не найбільшою прихильницею напівфашистської путінської Росії.

P. S. На жаль, комуністи в Італії не повиздихали: від зниклої 1991-го ІКП відгалузилися, перевтілюючись і народжуючись одна від одної, "Партія комуністичного відродження" (Partito della Rifondazione Comunista), "Партія італійських комуністів" (Partito dei Comunisti Italiani; з 2014-го – Комуністична партія Італії, з 2016-го – Італійська комуністична партія), "Партія комуністичної альтернативи" (Partito di Alternativa Comunista), "Революційна марксистська асоціація – Комуністичний проект" (із 2007 – Комуністична робітнича партія: Partito Comunista dei Lavoratori), "Ліві народні комуністи – Комуністична партія" (Comunisti Sinistra Popolare-Partito Comunista), "Партія комітетів підтримки опору комуністів" (Partito dei Comitati di Appoggio alla Resistenza per il Comunismo), тощо, тощо, тощо.

"Der Schoß ist fruchtbar noch, aus dem das kroch!" ("Ще живе нутро собаче, яке усю ту нечисть породило!", Бертольд Брехт, "Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити", переклад Володимира Митрофанова – UAInfo)

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram