Туристична Одеса – міфічна та безкомпромісна і, на щастя, часто живе та помирає десь на Дерибасівській та її околицях. Натомість Одеса вихідного дня – це, зокрема, і місцева барахолка, що містить свої таємниці та власні правила.

Opinion прогулявся околицями Старокінного ринку разом із подружжям письменників Борисом та Людмилою Херсонськими. Як це було – у нашому матеріалі.

Одеська барахолка вражає своєю здатністю існувати поза часом та поєднувати те, що, здавалося б, ніколи не могло існувати разом. Глечики з українських сіл та бюсти Сталіна, радянська військова форма та вироби з єврейською символікою. Тут ніщо не конфліктує між собою, дивна та щоразу така ж неочікувана єдність протилежності. Ти, сучасний, немов мандруєш поміж артефактів минулого, і для цього не потрібні ані маховики, ані машини часу.

Читайте також: Присілок у підніжжі Чорногори, або Про життя на вискогірному прикордонні. ФОТО

Місцева барахолка, стихійна й водночас цілком закономірна, працює лише на вихідних. Для багатьох це не стільки бізнес, скільки можливість провести вільний час разом зі старими знайомими, звільнити будинок від зайвих речей. Із Борисом та Людмилою Херсонськими ми зустрічаємося в неділю. На вулицях Молдаванки, як і в усій Одесі, напрочуд тепло. А попри метушливий гамір, ніхто нікуди не поспішає – тут немає місця для поспіху.

"Одразу маю сказати, що це, де ми знаходимось, Староконкою називати не можна, –  пояснює Борис Григорович. – Це барахолка, котра, порівняно з площею самого ринку, розрослася, напевно, у 10 разів. Сам Старокінний сьогодні перетворився на цілком нормальний будівельний ринок. Такий, як ви здогадуєтесь, є в усіх куточках Одеси".

Від самого Старокінного ринку сьогодні залишилося небагато: буквально декілька рядів із пташками та рибами. Там же – павуки, скорпіони та інші екзотичні створіння. Навіть собаки та коти були витіснені за межі.

 

"Фактично цей величезний район Молдаванки – це те, що зберігає назву Староконки, але не є нею. Ясна річ, сам термін "Старокінний ринок" передбачає дві речі. По-перше, десь має бути Новоконний ринок, де продавали коней, однак я цього вже не застав. Друге, що я вже пам’ятаю, – книжковий ринок та ринок антикваріату. Тепер, щоправда, все це змінилося, але не дуже".

Уперше на барахолку Херсонський потрапив, ще студентом другого курсу. Він любив книги та збирав власну бібліотеку, а одеський блошиний ринок був чи не найкращим джерелом для поповнення колекції.

"Між іншим, там можна було придбати самвидав і тамвидав. Навіть "Архіпелаг ГУЛАГ", котрий коштував на той час 100 рублів за том. Звісно, це було дорого, але заплатити можна було і набагато дорожче: допити у КДБ чи навіть більш серйозні санкції".

Нині Борис Григорович разом із дружиною (не забувайте, Люся – понад усе) намагаються приходити на барахолку щовихідних. По-перше, потрібно ж десь гуляти. А по-друге – прогулянка вулицями Молдаванки, окутої стихійною торгівлею, – це завжди цікаво. До слова, стихійність тут – поняття доволі умовне. Кожен продавець має своє місце і змінює його лише за певних обставин. Навіть якщо потрапити сюди у найбільшу негоду, коли витягнути речі на продаж зважуються лише кілька осіб, побачити їх разом не вийде – кожен залишатиметься на тій локації, де був у вихідні до цього.

"Певні залишки антикварного ринку тут все ж збереглися. Ну ось, погодьтесь, наприклад, що листівки з написом "Чорноморська комуна" – це, безумовно антикваріат. – усміхається письменник. – Як тепер кажуть – "це з радянських часів". Добре, що це антикваріат, а не реальність". І справді, добре.

 

Херсонський пояснює: барахолка – це, по суті, секонд-хенд. Найчастіше той, що дістається з місцевих скринь. Зазвичай люди розуміють, що саме продають. А ті, хто цього не розуміє, просить за свій товар набагато дорожче від реальної ціни.

"Чим добрий цей секонд-хенд? Річ у тому, що наші жінки завжди любили і вміли добре одягатись. А сюди завжди щось привозили: і в 70-ті, і у 80-ті роки. Як казала одна моя знайома – я краще не поїм, але одягнусь".

Майже одразу після нашої зустрічі подружжя Херсонських робить першу покупку: щось на зразок підставки для парасольок, виготовленої з бамбуку та оздобленої примітивною різьбою. Вочевидь, колись якийсь моряк привіз її додому з Китаю. З подивом питаю, чому б не поторгуватися? Херсонський одразу відповідає: існує певна етика. "У Борі правило: якщо річ коштує стільки-то або дорожче, він ніколи не торгується", – пояснює Людмила Дмитрівна.

"Зазвичай, щось цікаве можна побачити у купі цілком нецікавого. Для цього потрібне досвідчене око. Моє – якось вихопило болгарську срібну народну прикрасу кінця ХІХ століття серед абсолютно жахливої біжутерії за якісь 20 грн. Зрештою, повинно ж око іноді щось приносити", – розповідає Борис Григорович.

Насправді Херсонський дещо применшує: його око набагато більш досвідчене. За весь час нашої прогулянки барахолкою він неодноразово оцінював та характеризував речі, навіть не беручи їх до рук: щось точно ремонтоване, щось – підробка.

 

З одеським блошиним ринком тісно пов’язані барахолки з Німеччини. Сьогодні звідти та, наприклад, з Голландії, привозять чимало товару. А оскільки на німецькому ринку можна часом купити щось цілком фантастичне, іноді воно потрапляє і до Одеси.

Щось подібне, за розповідями Бориса Херсонського, відбувається й на київській барахолці. Однак навпаки це все не працює: з нашого боку існує певний бар’єр, ми бережемо якісь непотрібні нам речі. І навіть якщо хтось намагається вивезти книги початку минулого століття, котрі не вартують зовсім нічого, їх не випустять. Отже, законне придбання старих речей можливе всюди, крім "нащадків" рядянського союзу.

 

Більшість продавців не реагують на тих, хто роздивляються їхні товари. Після магазинів, в яких до тебе біжать одразу декілька продавців-консультантів із купою порад та пропозицій, все це здається доволі дивним, але має своє пояснення: головний смисл у тому, аби просто пройтись, подивитись і вже потім, можливо, щось придбати. А ще ринок довкола Староконки – це окремий інструмент комунікації. Тут зустрічаєш купу знайомих, і все це виглядає так природно, наче просто вийшов у власний двір.

 

"На барахолці можна одягнутись, взутись та обставитись. Є окремі, "спеціалізовані", місця – з інструментами, посудом. Також продають і меблі. Їх зазвичай привозять з Бельгії та Німеччини. Іноді привозять те, що туди теж потрапило з якихось інших місць. До слова, деякі симпатичні предмети, що стоять у моєму кабінеті – крісло, письмовий стіл, – саме звідси", – між іншим розповідає Херсонський.

Барахолка, котрою ми прогулюємось, ще досі продовжує формуватися. Тепер вона розрослася до Старопортофранківської, хоча раніше займала лише кілька кварталів. Відвідувачі стихійного ринку на Молдаванці не полюбляють ходити до магазинів, купуючи там підробки, зроблені в тій же Одесі. Для них краще купити щось тут, і це можна зрозуміти. Для цього достатньо принаймні раз прогулятись одеською барахолкою.

Окрема зацікавленість Херсонського – старі фотографії. Під час нашої розмови він разом із дружиною встигає передивитися десятки знімків, вишукуючи ті, що гідні опинитись у домашній колекції. Ціни коливаються залежно від світлин та самих продавців. Хтось пропонує ящик, де кожна фотокартка коштує по 10-15 грн, інший зберігає свій товар у спеціальних альбомах, розуміючи, що ці світлини коштують набагато більше.

"От, здається, яка цікавість у фотографії, на якій – автомобіль, підготовлений до першотравневої демонстрації з написом "Пищепромавтоматика"? А це був великий науковий дослідний інститут, відомий тим, що там жили дівчата, що працювали на копіювальному апараті "Ера". І майже половина одеського самвидаву робилася саме там".

Найпопулярніші бюсти на барахолці – Дзержинський, Ленін, Сталін та Жуков. Чомусь всі ці люди видаються комусь привабливими. Але, знову ж таки, жодних дисонансів тут не буває: хтось із переліченої компанії цілком може скласти сусідство Тарасу Бульбі та Адаму Міцкевичу. Тут не ділять товари на "радянські" та "сучасні", "дорогі" та "дешеві". Речі, як наголошує Херсонський, бувають старими та нецікавими і старими цікавими.

З-поміж усіх придбань родини Херсонських – стара, вочевидь, антикварна шкатулка. Зрозуміло, що вона потребує якоїсь роботи, реставрації, але коли купуєш щось дешево – треба бути готовим доплатити реставратору. В Одесі ж таких майстрів практично немає. Борис Григорович згадує лише одного, Вітю, що живе неподалік від міста. Вітя – приклад інтелектуала з руками, хоча набагато частіше реставратори володіють лише чимось одним.

 

"Що ви там купили? – звертається до Херсонських один із продавців. – А, у Вови? А я в нього картину сьогодні купив. Дивіться, чотири кабанчики бігають. Вже 26 картин у нього взяв, уявіть!"

Чолов’яга розкидає руки та вихвалюється своєю колекцією. Тут всі один одного знають, навіть якщо бачать вперше. А для того аби почати розмову, не потрібно навіть вітатися. Ти вже тут – ти вже частина одного великого діалогу: культурного, просторового та часового.

 

Читайте також: Невинний Невицький. Замок-підсніжник, зведений "на дівочій крові і грудному молоці", який мало не продали камінням на кубометри. ФОТО

Насправді може здаватися, що первинну Староконку ми вже втратили, адже нині там цілком сучасний ринок будівельних матеріалів. Однак письменник нас заспокоює: жалітися немає на що, адже ринок не зник, його просто потіснили.

"Хлопці, кидайте свій фотоапарат та беріть мої пляшки", – раптом звертається до нас продавчиня "імпортних" парфумів. Сміємось. "Гарна назва для тексту", – каже Борис Херсонський. І справді гарна.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram