Як полум’я охопило Собор Паризької Богоматері, так нас охоплює смуток і співчуття. Відео й фото пожежі жахають і змушують замислитися. Біль душі не має нічого спільного з фізичним болем.

На прикладі свого дитинства й дитинства свого сина я помітив, що ми переживаємо схожий спектр емоцій із однаковою пропорційністю попри різні обставини. Різні речі в нас викликають радість, проте радість та сама.

Інколи мені здається, що в сина не мало би бути жодних підстав сумувати чи плакати, адже ті підстави, що мав я, у нього відсутні. Однак сльози теж нікуди не ділися.

Навіть у рівній атмосфері без зовнішніх чинників настрій змінюється. Неминуче, як день на ніч. Хіба менше відпрацьована ритміка.

Читайте також: Пожежа в Нотр-Дам де Парі. Це потрясіння епохальне і доленосне – єпископ УГКЦ

Ми бачимо трансляції, як там, біля Собору, моляться люди. Хтось молиться і по цей бік екрана. Адже це велика втрата, яка потрясає. Вона потрясає, тому що ми її бачимо. Ми причетні до цієї трагедії, адже спостерігаємо її онлайн. Ми не можемо не відчувати смутку.

Справедливо зауважують деякі фейсбучні френди, що в цей же час в Україні також руйнуються історичні пам’ятки, але за ними ніхто не плаче. І що в самій Франції зносять храми, аби збудувати парковки, або переобладнують їх для іншого призначення, і на цей випадок також молитов не вистачає. Але в питаннях сліз і болю не може бути справедливості.

"Тепер мені хіба повіситися", – сказав похилий самотній батько своїй доньці, яка повідомила, що переїжджає в інше місто. Вони й так жили порізно, і дочка заходила рідко, але принаймні батько знав, що вона близько. І якщо буде дуже треба, то він потелефонує, і дочка за якусь годину зможе бути в нього. А тут навіть ця ефемера близькості щезала.

Його туга і жаль до себе не давали шансів дочці. Його горе – найбільше. Що там може відчувати вона?

У кого більше горе та хто більше заслуговує на співчуття? Кому співчувати варто передусім, а хто на це не заслуговує? Може, комусь і так багато співчувають? Може, краще поспівчувай тому, кому співчувають найменше?

Важливіших бід і менш важливих нема. Горе не вимірюється кількістю постраждалих чи відстанню.

Читайте також: Пожежа в соборі Паризької Богоматері – не просто культурна втрата для Франції

Природа смутку ірраціональна. Принаймні, для того, хто засмучується.

Людина не може бути весь час у плачах. Навіть у найтяжчих ситуаціях, якщо вони тривалі, люди з часом починають жартувати.

Коли навколо багато трагедій, про які постійно повідомляють ЗМІ, людина несвідомо блокує свою вразливість. Але час від часу трапляються випадки, коли події мають у цих же ЗМІ такий резонанс, що проривають цей блок.

Не закидайте, що хтось сумує не за тим. Адже ми ще здатні зворушуватися. Бійтеся того часу, коли наші блоки від зворушень стануть товстими, як шкіра безличних. Тоді вже ніхто ні за чим не заплаче.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram