Майдан – це віра. Часто ірраціональна, але врешті переможна. Коли в кінці листопада вийшов на головну площу країни, вірив – щось з того вийде. Хоча підстав сподіватися було вкрай мало. Слабка опозиція, агресивна і впевнена в собі влада, апатична більшість суспільства і злегка стурбований Захід. Та Україна знов прокинулася, зуміла непросто повторити Помаранчевий майдан, але перевершити його. 

Читайте також: Давайте жити як нація, а не як натовп

Коли вночі 11 грудня стояв на барикаді на Інститутській – вірив достоїмо до ранку, переможемо. А розум кричав : «дивися тих, хто навпроти більше, вони сильніші, їх не спинити». Спинили. 

У «довгу ніч з 18 на 20 лютого», розум диктував необхідність відійти, щоб мати сили потім повернутися. І ми почали готуватися до життя після поразки – обмінювалися контактами на Західній Україні, домовлялися про місця майбутніх зустрічей, готувались розгортати підпілля. А віра змусила лишитися на Майдані, зустріти сонце вранці 19 лютого разом із кількома сотнями шаленців, яких так і не посунули. Побачити накритих закривавленими прапорами наступного ранку і натовп живих і свіжих, які йдучи Прорізною питали «де тут Майдан?». 

Читайте також: Волошина: Владноможці, отримавши посади в результаті двох Майданів, не попіклувалась про те, щоб запобігти реваншу

Тому пам‘ятаймо про Майдан, бо це про віру і перемогу, які потрібні нині неменше як п‘ять років тому.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram