Іще, либонь, від часів Петронія вкоренилася теза, що світ нагадує театр, а люди в ньому – акторів. Утім, у нинішній театралізації життя розташування учасників цього чину дещо змінилося. Повсякденні ролі набридають і годяться хіба що для невибагливої масовки, пише для "Тижня" Тарас Лютий. Чи ж не тому чимало людей одразу потрапляє в розряд глядачів, або, краще сказати, інертних споглядальників?

Уже минуло понад півстоліття, як французький філософ, митець і громадський діяч Ґі-Ернест Дебор написав книжку "Суспільство спектаклю" (1967). Її визначальну тезу можна було б охарактеризувати так: усі ми незчулися, як виявилися навіть не в жорстких умовах реальної політики (макіавелізм), а залученими в нескінченні шоу (спектакулярність). Це означає, що сьогоденне життя дедалі більше нагадує шерег видовищ, які більшість із нас давно сприймає як належне.

Наші мрії й уявлення, часом компенсуючи брак задоволення, творять нехай і примарну, але якусь "кращу" реальність. Зауважмо вагу не переживань, а виображень. Хтось удало підмітив, що можна отримати зиск, коли такі спектаклі розігруються не в головах окремих індивідів, а для всіх представників суспільства. Зрештою, сила видовища вимірюється вмінням заворожити глядача. Так формується переконання: допоки щось не з’явилося в медіа, годі думати, що воно направду сталося. Тоді й інсценування є процедурою з перетворення всього вдаваного на справжнє, у якій спектакулярні образи стають елементами згуртування. 

Читайте також: Сам зліпи собі президента: Зеленський – не політик, а технологія

Проте видиву вдається не тільки поєднати, а й уніфікувати людей, адже вони згодні розчинятися в лицедійстві. Бо кому потрібен розсудливий глядач, який сприйматиме драму заради очищення й оновлення? Навіщо перейматися художнім змістом видовиська, якщо всякого легко задовольнити нехитрою розважальною програмою, під час якої будь-хто сам затулятиме собі рота попкорном?

Отже, вистава нагадує надбудову над реальністю і здається гіперреальною. Шоу допомагає змоделювати світ у такий спосіб, щоб його сприймали за достеменний, а він був би реальнішим за саму реальність. Інсценізація, яку ми споглядаємо щодня, покликана запевнити: це і є нормальне життя. Кожний фрагмент шоу ретельно добирається, позаяк лиш те, що транслюють медіа, варте уваги. Інакше про це ніхто не заговорив би. Єдине, що дозволено глядачеві, – базікати про видовища. Цим і забезпечується їхня безперервність. Спектакль виправданий тим, що його комусь явлено. Це ніби творення нового світу чи друге пришестя, на яке всі чекають. Саме тоді видовисько бачиться самодостатнім.

У спектакулярності немає діалогу, бо нікому не важлива твоя позиція. Тут, як нескладно здогадатися, домінує пасивне споглядання. Той, чиє шоу яскравіше та видовищніше, й може претендувати на владу. Дивитися та мовчати – це чи не єдине, чого від тебе чекають. Візуальне зречевлюється, позаяк образи стають товарами, які твоя справа не­ухильно споживати. Тож спектакулярність ще й непогано монетизується. На шоу виділяються гігантські бюджети лишень для того, щоб глядачі довершували свою безініціативність.

"Сприймай несвідомо!" – торочать ляльководи. Перевертаючи навспак тезу Фройда, вони неначе кажуть: "Там, де було Я, має стати Воно". Аж ось у постійному спогляданні ти даєш мовчазну згоду на те, щоби бути підкореним. Суб’єкт перестає бути дієвцем, коли його поглинає лицедійство. Спостерігаючи за шоу, він дозволяє несвідомому владарювати над собою. Незмога чинити опір візуальному підкоренню призводить до розосередженості.

Читайте також: Вогонь Великої популістичної революції розгоряється просто в нас на очах

Виникає ситуація, коли візуальне споживання переважає бодай і матеріальне. Образи нав’язують людині той спосіб життя, який сприймається як такий, що ось-ось утілиться чи здійсниться, бо несе таку бажану втіху. Щоправда, ця насолода приховує репресивність. І нехай популістська обіцянка назавтра перетворюється на пшик, напоготові нова порція образів, які знову відтермінують задоволення. А для того, хто зненацька "прокинеться" від візуального сну й захоче виявити свою рішучу незгоду, знайдеться спеціальний підхід. Невдоволення перетворять на бажаний для наслідування образ і запропонують спожити. Роздратування неодмінно пов’язуватимуть із "зубожінням" та "бідканням" і далі на цьому спекулюватимуть.

А яке ж видовище без шоумена? Він покликаний імітувати вдале та справедливе життя, творити образи для споживання. Глядач стежить за ним як провідником і враз розчиняється в ньому. Наслідуючи лицедія, ти вже не належиш собі, а, приміряючи чужу подобу, погоджуєшся виконувати чиїсь накази.

Стривайте, а раптом видовище – то лише різновид карнавалу? Що ж у ньому такого кепського? Навпаки, карнавальна культура завжди сприяла розмиванню офіційної влади. Все так, але карнавал – це самоврядне шоу, тоді як сучасне видовисько далеко не спонтанне явище, а добре зрежисоване дійство.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram