MENU

Сповідь україномовної киянки

1880 4

В Запоріжжі, звідки родом моя мама, є вулиця, названа на честь дідуся, українського письменника Олександра Авраменка, якого я ніколи не знала, бо він помер надто молодим. А бабуся, з якою я виросла, була редактором і перекладачем з російської на українську дитячої літератури. Вона завжди говорила зі мною українською, мама – по-різному, але замість колискової читала мені напам’ять "Причинну" Шевченка.

А в 5 років, коли інші діти розказували "В лєсу раділась йолочка", я цитувала Лесю Українку: "Як була малою горда, – щоб не плакать, я сміялась". І ці рядки супроводжували мене ще багато років у спробах вистояти у власній боротьбі за мову.

В одному з центральних районів Києва, де я навчалася в начебто українській школі, вчителі старшого віку вели уроки російською, а молодші – українською, часто недолугою, яку використовували лише на заняттях. Викладачка ж української мови взагалі переїхала з якогось райцентру, де була вчителем російської, щоб перевчатися.

Читайте також: Що не так із реакцією Зеленського на мовний закон

Таким чином, в моїх бездоганно грамотних творах (бо ж з 11 років редагувала разом з бабусею рукописи) вона знаходила неіснуючі помилки, слово "светр" виправляла на "світер", а "брати участь" на "приймати участь", й ставила мені низькі оцінки за це. Я ж брала з полиці орфографічний словник і показувала їй, що це не мої помилки, а її.

У класі на 30 учнів, крім мене, українською говорило лише двоє досить мовчазних дівчат. Це мене дивувало, але я не переймалася класу до 7-го, коли це стало навіть не проблемою, а якимось страшним сном для мене. На кожній перерві мене обзивали, ображали.

Запитували: "Ти чьо, не можеш по-нормальному гаваріть?", "Особенная тут нашлась?", "Хватіт викабэніваться, отвєчай, как к тєбє обращаются". Це найм’якші висловлювання з тих, що я чула. Решта була щедро приправлена гострою ненормативною лексикою.

Щодня нас напували вітамінними соками. У мій сік випльовували жувальні гумки. Мені в спину кололи складаним ножиком і писали записки про те, що підріжуть. Чим жорстокішими були мої російськомовні однолітки, тим впертішою я була. Так протрималася три роки. І коли цей, як зараз модно казати, булінг перейшов усякі межі, коли мені погрожували розборками чи побиттям після уроків, коли я плакала на самоті й озиралася, йдучи додому, усвідомила, що єдиним порятунком є перехід із кривдниками на російську.

Тож у старших класах інстинкт самозбереження змусив мене це зробити. І справді, перехід на російську значно полегшив життя. Те життя, де я вже була інтровертом, який не розумів: "Чому в столиці України я не можу спокійно говорити рідною державною мовою, чому на уроках правознавства нам розказують про Конституцію і верховенство права, а я почуваюся безправною і беззахисною"?

Через "мою" мову, коло спілкування було досить обмеженим, зате книжок я мала багато. Особливо заворожувала мене література про мистецтво гречності, звісно, російською. Там був наче якийсь інший вихований галантний світ, де красиво говорять, відчиняють двері перед леді і знаються на сервіруванні столу.

А ще в кожній книжці йшлося про те, що слід відповідати співрозмовнику тією мовою, якою до тебе звертаються. Я дуже хотіла бути такою леді. І почала дотримуватися правил етикету. Але чомусь "тією" мовою завжди була російська. Російською майже завжди була й відповідь на мою українську.

Читайте также: Парубій: Мова – наша зброя, це великий день української перемоги. ВІДЕО

Так і склалося, що в дорослому віці співвідношення української і російської в моєму житті було десь 60:40, бо ж якось незручно переходити на українську з тими, з ким багато років спілкуєшся російською. Крім того, так складалося, що моїми роботодавцями були вихідці з Росії. Бо я мистецтвознавець, і саме росіяни розуміють цінність культури й готові її підтримувати.

Але постійно відчувала дисонанс, наче була не собою. Думала я українською, з чоловіком, письменником і актором Антіном Мухарським говорили тільки нею, але із зовнішнім світом підлаштовувалася. І два роки тому в розпал неоголошеної російсько-української війни усвідомила, що це ж навіть не дивно, а дико спілкувалися мовою окупанта.

Для мене це зрада і мови, і Батьківщини. І тоді все стало на свої місця. Того дня я 100 % перейшла на українську, і не промовила жодного слова російською (окрім читання вголос статей) в Україні. Іншими мовами послуговуюся лише з туристами або там, де туристкою є я.

І ось нарешті я можу сподіватися на те, що мої мовні права хоча б десь, хоча б іноді не порушуватимуться, якщо дасть Бог, Президент підпише закон "Про мову".

Пройшовши такий шлях, я з особливо великою повагою і захопленням ставлюся до україномовних мешканців Півдня та Сходу, адже там мовна стійкість і перехід на українську є справжнім подвигом.

Розкажіть мені у коментарях вашу історію.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Єлизавета БЄЛЬСЬКА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини