– Давай зайдемо на Алею Героїв, – каже брат дорогою між бабою Галею і прабабою Марією, і це видається якимось доречним та логічним напрямком нашого маршруту на рівненському кладовищі з занадто символічною назвою "Молодіжне".

Весь ряд – однакові ошатні пам'ятники, щедро заставлені пасками, крашанками усіх кольорів, квітами і солодощами. Причепурені та доглянуті, як вся Західна Україна на Великдень.

Ідеш, читаєш роки життя і смерті, рахуєш подумки, скільки їм років, приміряєш до себе. На цьому ряді, як і в найновішій історії України – все почалося у 2014-му, на Майдані. І я пригадую, як ставила новини про їхні смерті – незнаних мені, але близьких земляків, талановитих, мирних людей, яких щойно вбили у центрі столиці. А це вже п’ять років минуло відтоді.

Читайте також: Атовці пишуть книжки, щоб урятувати своє життя і багатьох інших

Починають Алею три могили героїв Небесної сотні – Олександр Храпаченко, Георгій Арутюнян, Валерій Опанасюк. Їхні обличчя на пам’ятниках такі знайомі і від того вже близькі, наче світлини незнайомих тобі особисто родичів у сімейному альбомі. І це не тільки для нас – на Алеї черга рівнян з квітами і крашанками.

Поруч з ними – масивний пам'ятник, дещо кремезніший хрест, подібний до козацьких та упівських. Це могила Олександра Музичка – Сашка Білого, координатора Правого Сектора на Західній Україні, розстріляного вже після перемоги Майдану, вночі у ресторані поблизу Рівного. «Краще згинути вовком, аніж жити псом» – так було написано на його могилі, а я згадую, як він колись смачно пив за сусіднім столиком холодне світле рівненське пиво, а ми потайки фотографувалися на його фоні задовго до Майдану. «Це герой першої Чеченської війни» – пояснював нам тоді друг. Не зовсім знаюся на нинішніх ритуалах, але дістала цукерку «Ромашка» і поклала на могилу Сашка.

А далі на Алеї — все військові, читаєш дати загибелі і намагаєшся уявити, коли і де, який це був бій, яке це було місце на такому далекому звідси Донбасі, своєму ж Донбасі. 

Читайте також: П'ять років декомунізації: від дерадянізації – до деколонізації

Остання в ряді могила заставлена високими вінками, вона ще зовсім свіжа – у лютому 2019. І це незавершене відчуття історії зовсім збентежило і прибило до землі. Бо поруч – порожня галявина, заросла соковитою травневою травою. І з острахом розумієш – тут будуть нові могили. Ряд або два ще вміститься, але хай краще буде ряд, ніж два. А ще краще хай буде, як є, проста собі трава.

Але чи закінчиться війна, коли закінчиться ця алея?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram