MENU

П'ять років декомунізації: від дерадянізації – до деколонізації

369 0

Пролог. Про особисте

8 грудня 2013 року із поваленням головного боввана Ілліча на Бессарабській площі Києва розпочався стихійний загальноукраїнський процес, що пізніше отримав назву декомунізації. Спостерігаючи із Сімферополя за трощенням гранітного ідола, я аплодував киянам, захоплюючись їхньою ініціативою та водночас люто заздрячи їм, – уявити щось подібне щодо аж двох Ленінів у рідному місті було геть неможливо.

Та 23 лютого 2014 року у кримській столиці на центральній площі (вгадайте, як вона називається) зібрався траурний мітинг на чолі з головою Меджлісу Рефатом Чубаровим, аби вшанувати жертв червоного терору майже 100-літньої давнини та загиблих на Майдані напередодні. Кримські татари, українці, росіяни – прихильники європейського майбутнього держави всіх національностей, віку й занять, вимагали, серед іншого, й негайного вирішення долі пам’ятника головному винуватцеві комуністичних репресій.

Були на площі й радикали, що за прикладом Києва пропонували негайно підігнати автокран та за горло стягнути Ілліча з постаменту. Та поміркованих виявилося більше – кримський Євромайдан зміг обійтися без насилля раніше, і провокувати неминуче кровопролиття в такому заповіднику совітів, яким є Крим, вони не хотіли. Обмежилися ухваленням резолюції мітингу з ультиматумом міській владі – у десятиденний строк демонтувати Леніна, а потім спільно обрати центральній площі нове ім’я.

Того ж дня голова кримського уряду Анатолій Могильов запропонував розв’язати це питання на референдумі ("Комментарии.Крым", 23 лютого 2014 р.). Незважаючи на цілком очевидні результати можливого голосування "червоно-пенсійного" населення півострова, сам факт обговорення долі пам’ятника надихав. Рано чи пізно, вірили ми тоді, нова влада добереться й до цього одоробла.

Але вже за чотири дні російські війська захопили урядові будівлі Сімферополя, поставивши хрест на планованому ленінопаді у Криму. Окупантська "влада" півострова ні за що б не дозволила розігнути таку важливу "скрєпу", якою був Ленін, тож і донині візуально кримська столиця значно подібніша до російської глушини, ніж до українських міст. Після вторгнення проукраїнські активісти почали зникати, декого вбили, тому за три тижні я залишив дім, аби на вільній частині України продовжити розпочату боротьбу із радянськими символами.

Декомунізація. Здобутки

Головним візуальним здобутком декомунізації було зникнення з мапи України одіозних радянських топонімів, а з вулиць міст – пам’ятників Ленінові й іншим людожерам. Не можна сказати, що цей процес розпочався недавно, але в останні п'ять років він суттєво пришвидшився. З 1990-го по 1993-й було знищено понад 2 тисячі пам’ятників і знаків, але переважно на Західній Україні (і щонайменше у двох випадках Ленінів перероблювали на Степанів Бандер), тож загальноукраїнського характеру ленінопад не набув. Упродовж 1993-2004 років впали ще понад 600 Іллічів у Центральній Україні (тобто по 50 на рік), а після Помаранчевої революції – ще 600 (або вже по 120 на рік).

За час президентства Віктора Януковича стався "червоний" реванш – комуністи встановили контроль над Українським інститутом національної пам’яті (УІНП) і Державною архівною службою України (Укрдержархів), та й Міносвіти доби Дмитра Табачника знову повернуло "Велику Вітчизняну" до шкільних підручників. За цих обставин годі було й сподіватися на продовження декомунізації.

Ну й нарешті, в перші місяці з перемогою Революції гідності активісти розтрощили ще 550 Ленінів – цього разу здебільшого в Південній і Східній Україні.

Гіршою була ситуація із перейменуваннями. Кам’яного чи бронзового боввана звалити набагато легше, ніж дати нову назву вулиці чи цілому місту. Тому 1989 року декомунізували три населені пункти (зокрема Маріуполь), 1990-го – теж три (зокрема Луганськ), 1991-го – чотири, 1992-го – шість (зокрема Алчевськ), 1993-го – три, 1994-го – один і 1995 року – п'ять. На тому зупинилися, а потім відбувся парламентський реванш КПУ, тож процес став на паузу.

А тепер порівняємо ці показники із здобутками офіційної декомунізації, розпочатої законами Чистого четверга 9 квітня 2015 року. За півтора року після цього зникли трохи менше як 2,5 тисячі пам’ятних знаків на честь комуністів, з них – 1320 монументальних і не дуже Ленінів, тобто майже стільки ж, скільки за попередні 20 років. І хоча місцеві влади звітують про переможне завершення кампанії, поодинокі бюсти вождя світового пролетаріату подекуди трапляються й донині (втім, великого впливу на статистику вони не мають). Певна нерівномірність між кількістю знищених Іллічів на заході України та на решті земель (2000/3000) не повинна бентежити – найбільше бовванів до війни перебувало на нині окупованих територіях, тож виконання над ними приписів законів трохи відкладається.

Аналогічним чином за роки законодавчої декомунізації отримали нові назви понад тисячу топонімів: 32 міста, 955 сіл і селищ, 25 районів та одна область (Кропивницька), але потенціал перейменувань іще не вичерпаний. Щонайменше 52 тисячі вулиць, площ і скверів більше не мають червоних імен, і тут також є куди рухатись далі (всі дані цього параграфу – з офіційної сторінки УІНП).

Читайте також: Пастка, в яку потрапляють критики реформ в Україні

Осібно стоїть повністю окупований Крим – понад півсотні нових назв міст і сіл чекають визволення півострова, тим часом окупаційна "влада" провалює спроби провести навіть обмежену декомунізацію (зокрема, вулиці царевбивці Петра Войкова), ініційовану своїми ж.

Отже, за суто формальними ознаками декомунізація в Україні не просто вдалася, але й стала однією з небагатьох майже повністю доведених до кінця реформ. Однак чи можна вважати перемогою саме формальну декомунізацію? Але перед відповіддю на це питання слід зупинитися на кількох міфах, активно поширюваних опонентами цього процесу.

Вулиці та пам’ятники. Міфи і реальність

"Не на часі". Головною претензією, що її пред’являють противники декомунізації прихильникам – це її начебто відірваність від вирішення основних соціально-економічних проблем України. "Вам що, нічим більше зайнятися? – гнівно чи вдавано розгублено питають вони. – Це все не на часі, це не допомагає в боротьбі із корупцією, краще би спрямували кошти на щось інше".

На перший погляд звучить раціонально, але насправді цей закид по суті аналогічний такому: "навіщо ви піклуєтеся про зуби, якщо у вас хвора печінка?". Так, пам’ятники Ленінові й таблички "вулиця Кірова" більше схожі на зубний наліт, у той час як російська агресія (або корупція) – це рак (або цироз), тобто значно небезпечніше захворювання. Але жодна притомна людина не відмовиться від чищення зубів лише тому, що хворіє на щось інше, і хай від карієсу годі померти, але й жити з ним – невелике задоволення. Тому боротьба із радянською символікою аж ніяк не заважає відбиттю російського наступу на Донбасі чи антикорупційним заходам – ані організаційно, ані фінансово.

Так, увесь 2015 рік нас лякали непідйомними витратами на перейменування вулиць, які начебто мали призвести до тотального зубожіння мешканців, але назви змінені, а реальних фактів розорення людей внаслідок цього процесу й досі ніхто не навів. Так само безглуздими виявилися заяви, що через декомунізацію місцеві чиновники занапастять справи соціального захисту населення чи дорожнього будівництва – як бачимо, й перейменування здійснюють, і дороги ремонтують.

"Ви нічим не кращі за них". Цей аргумент може отримати титул найпідступнішого. "Гаразд, – кажуть критики декомунізації, – нехай ви перейменовуєте вулиці та демонтуєте серпи й молоти в рамках ваших же законів, але хіба комуністи не робили так само? Чим же ви кращі за них?".

На цей закид є дві відповіді: формальна й сутнісна. Формальна звучить так – комуністичний режим винен у найтяжчих злочинах проти людства загалом й українців зокрема, кількість його жертв у цілому співмірна із кількістю жертв нацизму. Не лише Україна, але й багато інших держав визнали більшовизм злочинним і заборонили його символіку нарівні зі свастикою. Натомість нинішня політична система в Україні за всіх її вад рухається в бік демократії, тому декомунізація – це не мавпування злочинів одних політиків іншими, а відновлення брутально порушеної 1917 року законності. Кайданки в руках рекетирів і поліціянтів залишаються кайданками, але це не означає, що між бандитами та правоохоронцями немає різниці.

Сутнісна відповідь  буде глибшою. Якщо викидання на смітник бовванів Ілліча та меморіальних табличок на честь артемів – арсенів павлових-"моторол" столітньої давності – це, на думку противників декомунізації, повторення радянських практик, то з’являються сумніви в компетентності цих противників. Хіба розбиття боргових записів на Новий рік у Вавилоні чи затирання імені Ехнатона на стелах і стінах храмів у Єгипті – це радянська практика? А може, повалення нью-йоркцями кінної статуї короля Георга ІІІ – це повторення за комуністами? А повернення власних назв численним "Адольфгітлерштрассе" у звільнених від нацистів європейських містах їм теж не комільфо?

Зверхньо знизувати плечима, мовляв, наша країна травмована тоталітаризмом, тож чого ви хочете від "учорашніх комсомольців" – легко. Набагато складнішим для скептиків буде пояснити, чому американці прибирають статуї генералів-героїв Конфедерації, а австрійці готуються знести будинок, у якому народився Гітлер. Історична політика існує стільки ж, скільки й сама цивілізація, подобається це вам чи ні, і звільнення "свого" публічного простору від рештки "чужих" пам’яток – нормальна світова практика.

Намагання будь-що бути "над конфліктом", не допомагати державі (навіть своїй) і мати привабливий вигляд в очах західних ліберальних грантодавців іноді переважує здоровий глузд. Ну й доведімо цей аргумент до абсурду й заборонімо нашим солдатам на сході захищати Україну – вони ж користуються радянською технікою та воюють за радянськими статутами, чим же вони відрізняються від росіян? І як не дивно, але є в нас "журналісти" й "історики", які не соромляться цю доведену до абсурду тезу озвучувати цілком серйозно.

Правда ж є такою, що відмовитися від здійснення державної історичної політики в принципі неможливо – і нація, яка не хоче добровільно провадити свою політику пам'яті, буде рано чи пізно насильно змушена провадити чужу.

Читайте також: Святогірська дилема: кубізм проти декомунізації

"Замінили Леніна на Бандеру". Логічним продовженням попереднього міфу буде таке твердження: якщо ви декомунізацію провадите більшовицькими методами, то чого від вас ще чекати, крім засіву всієї України пам’ятниками та вулицями Бандери/Шухевича. Але тут навіть розвінчувати нічого не треба, бо перед нами не міф, а звичайнісіньке невігластво (якщо не сказати брехня).

Насправді ж вулиці Леніна найчастіше перейменовувалися на Центральні, Жовтневі (із варіаціями) – на Козацькі, Комсомольські – на Соборні, а Радянські – на Вишневі (УНІАН, 23 лютого 2017 р.). За підсумками декомунізації перша десятка популярності назв вулиць має такий вигляд: Садова (907 штук), Шевченка, Миру, Шкільна, Молодіжна, Гагаріна, Лісова, Пушкіна, Лесі Українки, 1 Травня (574 штуки). Бандері присвячені лише трохи більше як 70 вулиць ("Тексти", 6 листопада 2018 р.), причому за перші два роки декомунізації таких з’явилося 34, Шухевичеві – приблизно стільки ж. Кількість пам'ятників Бандері (невеличких барельєффі зокрема) заледве перевищує 40 штук (і лише 17 є статуями – ТСН, 21 липня 2011 р.), причому за перші два роки декомунізації на його честь були встановлені… аж чотири пам'ятні знаки (УП, 16 січня 2017 р.).

Таким чином, достовірність тверджень про "бандеризацію" України, яку начебто здійснюють під виглядом декомунізації, залишається на рівні байки про "розіп'ятого хлопчика". Пригадаєте хоч одного вченого, якого засудили за критику УПА? Назвете хоч одного простого громадянина, розореного перейменуванням вулиці чи міста? Ну так отож. А щоб поглянути на інші тези противників декомунізації через призму сарказму, заґуґліть: "Американські майдауни зносять статую короля Георга ІІІ", – й насолоджуйтеся.

Від декомунізації до деколонізації

А от зауваження, що зміна табличок сама по собі – це ще не декомунізація per se, на відміну від попередніх закидів, є цілком слушним. Що найпалкішим прихильникам, що найзапеклішим ворогам нової політики пам’яті зрозуміло, що лише демонтажем ідолів Ілліча перемогти його спадщину в головах співвітчизників нереально – потрібні інші заходи та значно більше часу. Але слона, як любить підкреслювати мій колега-декомунізатор, можна з’їсти лише по шматочках. Те, що відбувається в Україні останніми роками, правильніше було б називати попередньою/формальною/топонімічною, ніж повною декомунізацією, та навряд чи можна було діяти інакше. Якщо повернутися до попередньої аналогії, то первинна декомунізація – це зняття шару обгорілої шкіри під час лікування опіку; процедура відверто недостатня для зцілення, але абсолютно необхідна.

І за такого підходу критика опонентів втрачає свою дошкульність. Тому що ніхто в Україні: а) не вірив, що одних перейменувань буде досить для подолання наслідків панування радянського режиму; б) не збирається зупинятися на здобутому. Від самого початку розробки законів Чистого четверга автори ставили перед собою обмежену, але цілком реалістичну мету, досягнення якої можна впевнено констатувати.

Минулі п'ять років продемонстрували, що в постмайданній Україні ніхто не боронитиме Ілліча чи комсомольську назву свого міста до крові, а також, що нікого не змусять щоденно покладати вінки до пам’ятників Бандері. Ліквідація більшовицької топоніміки та доказ самої можливості подальших перетворень – ось найголовніші здобутки попереднього періоду.

А от тепер, після усунення Ленінів із наших вулиць, нарешті прийшов час і для остаточного усунення його з наших голів. І наскільки можна судити з нещодавніх політичних заяв із цього приводу, необхідність розширення декомунізації до дерадянізації із подальшим перетворенням на деколонізацію вже усвідомлена. Ось, наприклад нардеп Ігор Мосійчук стверджує, що "треба декомунізувати мізки, змінити психологію. Це не можна зробити заміною табличок, має пройти час і певна виховна робота серед молоді" (Оbozrevatel, 4 жовтня 2018 р.), а очільник Центрального держкінофотоархіву Владислав Берковський вважає, що "насправді, нам потрібно не декомунізувати й не проводити дерадянізації – потрібно рухатися глибше. Справа в тому, що і комунізм, і совєтікус – це похідні від російської, в цілому, московсько-князівської [ідеології]. Нам потрібно проводити дерусифікацію… викорінювати імперський дух" (ATR, 26 грудня 2018 р.).

Тож попереду – й унормування календаря державних свят і пам’ятних днів, і нові шкільні підручники (зміни до програм внесені ще 2015 року), й реекспозиція музеїв по всій країні, й багато чого іншого. На черзі – подолання наслідків російського імперського панування, і тут перші кроки вже також зроблені – з території київського військового ліцею імені Івана Богуна приберуть пам’ятник Олександрові Суворову ("Укрінформ", 26 грудня 2018 р.).

Зникнення з українських міст російських імперських/радянських назв і символів – це не "помста", як намагаються представити цей процес критики (чомусь здебільшого російськомовні). Це публічна заява України, що російські генерали та радянські чекісти не є її героями. І якщо історію переписати не можна, то зміна свого ставлення до неї – цілком у наших руках.

Епілог. Про особисте

Упродовж трьох років, із 1945-го по 1948-й, комуністичні злочинці забрали в мого півострова понад тисячу тюркських топонімів – аби стерти навіть саму пам’ять про депортованих ними кримських татар. Визволення Криму з-під російської окупації та повернення хоча б уцілілим селам їхніх історичних назв – це найменше з того, що ми можемо й навіть зобов’язані зробити для подолання наслідків геноциду цього народу 1944 року. А на місці боввана Леніна на сімферопольському вокзалі постане пам’ятник тому, хто справді на це заслуговує – першому визволителеві міста від більшовиків у 1918 році Петрові Болбочану.

Тому що всупереч камланням деяких академіків і журналістів із веж зі слонової кістки наша історія має значення.

І за неї варто боротися.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Сергій ГРОМЕНКО


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини