MENU

Зеленський, Майкл Джексон і кіберреалізм

2088 0

Що, здавалося б, об’єднує Володимира Зеленського та Майкла Джексона? А те, що обидва живуть у часи постправди, Фейсбуку та кіберреалізму. Я не з’їхала з глузду. Джексон також живе, хоч і помер 10 років тому.

Із короля і почнемо. Усі чули про довгу-нудну документальну стрічку "Leaving Neverland", що цілком і повністю ґрунтується на свідченнях двох 40-річних хлопчиків, які вирішили влаштувати всьому світові показовий сеанс психотерапії, позакривати собі ґештальти, розрити могилу дядька Майкла та притягнути легенду якщо не до відповідальності, то до публічного позору.

Розчулені американські телеглядачі видаляють альбоми з плей-листів, зносять статую ідола на вході до арт-музею, вічна Опра збирає цілу студію жертв насильства. Медіаексперти пророкують найвпливовішому артистові ХХ століття повне забуття протягом найближчого десятиліття.

Читайте також: Влада друкованого слова та повернення до візуальності

Тим часом, доки Америка обурюється й ток-шовить, Україна робить свій політичний вибір, який дивує світ не менше за інформаційну ексгумацію бідного Джексона. Тут треба сказати, що ми давно вже обігнали весь світ за кількістю халявного вай-фаю на душу населення, − це вам підтвердить будь-який турист, який намагався знайти інтернет у кав’ярнях Берліна чи піймати Wi-Fi у готелях Будапешта. Інтернет в Україні доступний, дешевий, часто просто дармовий. Можливо, тому громадяни України першими полягли на лінії віртуального фронту.

Слово "постправда" було модним ще в сезоні зима-літо 2016 року, за версією Оксфордського словника. Уже три роки як ми би мали звикнути до усвідомлення, що тепер обговорення важливіші за сам предмет, оцінки та судження цікавіші за факти, а істина взагалі хвилює хіба що Сократа з Платоном у підручниках логіки.

Усе переплуталося в житті українців: електронні платежі за реально вилиту воду, електронні черги до живих лікарів, прогноз погоди у телефоні замість градусника на вікні, биті дитячі попи за оцінки в електронних щоденниках, онлайн-книжки, що не пахнуть, але коштують, похід у гості через Skype. А ще ж "Інтер", "5", "Україна", "Прямий", "Суспільне" і, звісно ж, "1+1".

– Нє-нє, ми телевізор не дивимося. Хіба що в кухні ввімкнено фоном.

Ага, фоном. Радіоактивним.

Читайте також: Як Facebook і Google визначають, який контент нам споживати, а який – ні

Учені пишуть, волають і б’ють алярм: людський мозок не справляється з нечуваними потоками інформації, організм не має такої кількості фільтрів, аби відсортувати медіаотруту. Якби у нас був орган на кшталт інформаційної печінки, ми б усі вже давно сконали від цирозу.

"От як назвати нашу добу", – запитую сина. Було Відродження – прекрасне, як небо, гуманістичне й людяне. Просвітництво – мудре, як сивий бандурист. Модернізм – нахабний і злий, як молодість. Потім був постмодернізм – криве дзеркало всього. І ось, кажуть, і постмодернізм уже закінчився. І живемо ми в якісь неймовірні часи безкінечного сну, де молекули тісно перемішані з бітами й пікселями, де можна вірити на слово, на звук, на картинку в Ґуґлі, де часом і в собі сумніваєшся: чи я, бува, не голограма?

– Кіберреалізм, − відповів мій студент. – Наша доба називається кіберреалізм.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Тетяна МОНАХОВА для Opinion


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини