Хочемо вас засмутити, але інших депутатів у нас не буде.

Хоч приймуть Виборчий кодекс, хоч не приймуть – у Верховній Раді будуть ті самі люди, або люди дуже схожі на тих самих.

І знаєте чому?

Бо отримати мандат депутата можна лише витративши великі гроші.

Якось про це не говорять і до розрахунків не беруть – але виборча кампанія коштує дорого. Лише за право обиратися з кожного кандидата беруть грошову заставу – 12 мінімалок. Не занадто великі гроші, але їх десь треба взяти. А потім починається: газети, листівки, ролики, ефірний час, агітатори, поїздки, члени виборчих комісій і таке інше – усе це потребує оплати, й без цього до Верховної Ради не потрапиш.

Навіть не думайте, що власна популярність допоможе вам зменшити витрати – закон суворо забороняє безоплатну рекламу та слідкує, щоб ваш виборчий фонд оплачував кожну хвилину й кожен квадратний сантиметр агітації. Так, великі політичні партії постійно порушують ці правила – але ж на те вони й великі. Їм пробачать, вам – ні.
Отже, що б ви там не казали, але без грошей на вибори не ходять.

Однак якщо ви витратили власні гроші, їх треба якось повернути. Логічно? Логічно.

А які джерела доходів має депутат? Передусім зарплатню, за яку його постійно шпетять виборці, якою постійно тицяють в очі. "Депутати зажралися!" – чуємо звідусіль. Але скажіть, будь ласка, хто сидітиме у Верховній Раді, отримуючи три копійки?

Та й навіть якби зарплатня була захмарною, все одно її не вистачить, щоб повернути гроші, витрачені на вибори, бо там мільйони.

Читайте також: Шляхом Януковича: загроза монополізації влади стає реальністю

Отже, що залишається депутатові? Звісно, шукати заробітку. Ні, не "трошки шити" й не виступати з лекціями – це несерйозно. Гроші в парламенті можна заробити, просуваючи потрібні законопроекти, подаючи потрібні депутатські запити тощо. Кому потрібні? Звісно, тим, у кого гроші є, тобто олігархічним групам. Тобто треба стати членом якоїсь фракції та присмоктатися до тої ж цицьки, що й усі.

Варіант другий – витратити на вибори позичені гроші. Або йти за списком. Насправді це одне й те саме, бо ви одразу стаєте винним і маєте відпрацьовувати позичені гроші або місце у списку. Як відпрацьовувати? Звісно, натискаючи кнопки за потрібні закони, пишучи потрібні депутатські запити й так далі. Кому потрібні? Так, олігархічним групам.
Бо джерело грошей у нас одне – великий бізнес. А він зацікавлений у законодавчій охороні своїх інтересів і в розподілі бюджету на свою користь. І саме тому готовий фінансувати своїх депутатів у Верховній Раді.

Рятує нас лише одне – олігархічних груп декілька, й вони конкурують між собою. Тому вони не можуть тотально контролювати все, а крім того, депутати мають вибір, до кого притулитися.

Тепер про так звані "відкриті списки". Хто з вас може чітко пояснити, що ховається за цим словосполученням? Який насправді вигляд має ця виборча система? Нам декілька разів пояснювали знавці – й завжди виходило, що це система, за якої ми голосуємо за одних людей, а перемагають інші, ті, кому нарахували перемогу у ЦВК. Мрія шулера.

Утім, навіть якщо ми щось неправильно розуміємо, й "відкриті списки" справді такі чудові, то що вони міняють із позицій грошей?

Нічогісінько. Ти все одно маєш витратити гроші на вибори, а потім думати, як їх повернути.

Саме тому ми й твердимо: інших депутатів у нас не буде, годі навіть мріяти.

Позбавити недоторканості? Посадити? Питань немає. Але наступні знову витратять гроші й шукатимуть, як їх повернути. І будуть точно такими.

Звісно, є винятки – наприклад, депутати, яких партії використовують як фасад, прикриття. Вони платять за свої мандати не грошима, а своєю репутацією, прикриваючи справи господарів політичних партій. Але суті це не міняє.

Читайте також: Як обміняти суверенітет України на "Приватбанк" для Коломойського

Закрадається підозра, що всі зміни виборчого законодавства – не більше, ніж димова завіса, яка прикриває процес купівлі мандатів і депутатів.

Та, врешті, яка там підозра? Так воно і є. Саме тому ми багато років обираємо до Верховної Ради нових, а потім дивимося – обрали тих самих.

Тому не ведімося на цей фокус у тисячний раз, а зосередьмося краще на питанні, як впливати на тих депутатів, що є, а не на тому, як знайти казкового лицаря або гомункула, який не знає, що таке гроші – та ще й не одного, а хоч би двісті двадцять шість, щоб вони утворили більшість.

Не буде цього. І депутати завжди будуть одними й тими самими. І не лише в нас. У більшості країн така сама історія – депутатство коштує грошей, а значить треба їх десь заробляти.

Інша річ, що в розвинутих країнах на депутатів постійно чиниться тиск активної частини суспільства, так що вони свої темні справи мусять ховати від людського ока й називати "лобіюванням".

Нам теж треба до цього йти. У різні способи тиснути на владу, щоб вона робила те, що потрібно державі, й щоб принаймні не хвалилася своїми "подвигами", як Чечетов (хай горить у пеклі) із його "развєлі как котят".

Втім, здається, після Революції ми просуваємося саме в цьому напрямку. Повільно, крок за кроком, але просуваємося. А швидше й не вийде – бо проти нас усі олігархи з усіма корупціонерами, і їх не можна одразу перемогти, а лише потроху витискувати на узбіччя політичних процесів.

Утім, тут мусимо замовкнути, бо вже чуємо голос народу: "усіх депутатів постріляти!"

Постріляти, звісно. можна. Тільки це нічого не змінить.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram