Комплекси неповноцінності формуються внаслідок недооцінки особою самої себе в тій чи іншій сфері взаємин з іншими особами, внаслідок критичної самооцінки (безвідносно до реального стану речей) як "нездатного" до чогось або «гіршого» в чомусь, незадоволенням/розчаруванням у професійному житті та, теоретично, в численних інших випадках, кожен з яких, притьмом, так чи інак пов’язаний, по-перше, із відчуттям певної ущемності в людських або суспільних відносинах, а, по-друге, соромом і невпевненістю в собі, які, зазвичай, компенсуються намаганнями вийти за межі цих власних уявлень шляхом позитивного публічного ствердження саме в тих областях, котрі особа вважає "соромними", "недостатніми" тощо.

Особі здається, що вона вразлива і не може посісти те місце в суспільстві, сім’ї, серед друзів, на роботі тощо, на яке б могла (хотіла) розраховувати. Досить часто спроби "компенсації" власної низької самооцінки супроводжуються значними зусиллями і ненавистю до тих, хто "кращий" або, взагалі, до всіх.

Як виглядає, у Путіна впродовж життєвого шляху склалося 4 (?) комплекси неповноцінності: фізичний (низький зріст, "недостатня" фізична сила, економічний ("недостатньо" грошей, як у деяких інших), статевий (чомусь вважав себе недостатнім "мачо") і професійний (на відміну від фільмів і романів, а, головно, власної уяви, насправді, робота в нього у КДБ була нецікава, нудна й, головне, фактично, безрезультатна); надто на тлі певних результатів колег, що вели цікаве оперативне життя в радянській спецлужбі.

Читайте також: Как Путин стал президентом: ставка была на Лебедя

• Фізичний КН президента РФ складається з двох частин: загальна фізична "сила", яку він сяк-так, але компенсував регулярними заняттями дзю-до, що зробило його впевненішим у собі, і фізичний ріст, який він і досі потроху "компенсовує" особливими туфлями, довшими костюмами та ракурсом світлин, де його фотографують знизу, щоб був вищим, або, взагалі, фотошоплять. Через природні процеси старіння у ВП з’явився й новий КН – зміна обличчя й тіла. Той ботокс, яким його сьогодні нещадно накачують, красномовне свідчення цього.

• Економічний КН ВП почав реалізовувати давно: порівняно висока зарплата офіцера КДБ, закордонне відрядження, але, головне, корупційна та інша кримінальна діяльність у якості помічника мера Петербурга Собчака і – епогей можливостей – президента РФ. Вірогідно, сьогодні ВП є найбагатшим громадянином Росії. Цей комплекс подолано максимально успішно.

• Статевий. Найімовірніше, ті чоловічі "ідеали", на яких рівнявся ВП в молодості й пізніше, мали в його очах якийсь феєричний антураж і, оскільки тут, по суті, йдеться про продовження роду і ніщо інше, або мали молодих дружин або недвозначно висловлювались щодо цього. Мабуть, цей комплекс ВП також успішно подолав і тепер має "комсомолку" і "спортсменку" Кабаєву. В принципі, як виглядає, цей КН, як і економічний, теж успішно подолано. До речі, слід відзначити, що в світовій політиці такі «мачо» один одного бачать здалеку. У Путіна дуже довірливі й доброзичливі відносини з Сільвіо Берлусконі і, десь там, повна світоглядна гармонія з Дональдом Трампом.

• Професійний. Роль, відведена ВП у КДБ, різко дисонувала з його уявою про себе як про успішного "розвідника", але, що головніше, скоріше за все, взагалі, не відповідала реаліям, котрі панували в тій системі. Буденна переважно бюрократична або допоміжна служба не мала нічого спільного з книжковою романтикою. Крім того, ВП, дійсно, не брав участі навіть у тих "гострих заходах" (убивства, поважні інформаційні ігри, викрадення інформації, значні вербовки тощо), які тоді робилися. "Сіра" робота в КДБ на території СРСР і "завклуб" у дружній НДР ("за кордоном") була, за визначенням, нудною й монотонною. А те, як її робив сам ВП + його риси вдачі, призвела до того, що колеги по професійному цехові прозвали Путіна "окурком". Отже, опер-невдаха отримав новий КН – на професійному ґрунті.

У багатьох спецлужбах світу "вербовка" (залучення громадян власної держави або – переважно для розвідки – іноземців до конфіденційної співпраці) є одним із головних показників успішності оперативної роботи. У КДБ така "успішність" була доведена до якогось абсолюту. Ледь не головною задачею оперпрацівника вважалась вербовка якомога більшої кількості громадян. В основному, це було малозначуще "сміття", проте декому вдавалося залучати до співпраці провідних іноземних політиків, офіцерів "ворожих" спецслужб тощо. Такі історії – легенди в певному професійному середовищі, а їхні "автори" там же довічно пожинають славу.

Будучи, в принципі, схильним до формування КН, Путін гостро переживав те, що не зміг у професійному житті зробити бодай чогось, що виходило б за рамки примітивної буденної роботи. Крім того, будучи офіцером контррозвідки, як і всі контррозвідники в КДБ (і не тільки), люто заздрив працівникам розвідки й, на тлі їхніх вербовок іноземних громадян, формував і виховував власний КН. Тут до КН "опера" додався КН "контррозвідника" – це коли ти комплексуєш, що служиш не в розвідці.

Ставши президентом РФ, Путін досить швидко компенсував перші три комплекси, проте для четвертого, для початку, потрібно було знову стати "опером" і "опером з розвідки". А оскільки "головним зовнішньополітичним пріоритетом" (тобто, жертвою) для РФ саме в період приходу Путіна в Кремль було визначено Україну, то, за логікою, йому треба було "завербувати" якогось високого політика чи чиновника саме в Україні. Враховуючи актуальний рівень ВП, це мав би бути хтось із трійки українських найвищих посадових осіб.

Путін став "головним опером" по Україні. Він усе суттєве, пов'язане з Україною, контролював і координував. Йому треба було "показати всім тим розвідникам" який він, насправді "опер". Програма максимум: завербувати президента і повернути Україну "в стойло".

Не знаю, що там у нього було з Тимошенко, коли її нібито затримували в Москві з купою грошей, а її російські віз-а-ві потім відсиділи за хабаря від неї, але, схоже, ЮВТ мудро з’їхала зі спроб залучити її до конфіденційної співпраці (радше за все, попосміхалася й покивала головою, а після того, як росіяни її відпустили, цілком справедливо й правильно показала їм велику дулю).

Для росіян доля в особі українського народу вивела в Україні в топполітику Віктора Януковича. Враховуючи наявність "к/м" (компрометуючих матеріалів на кандидата), жадність до грошей будь-якого походження й відомі психологічні й розумові риси, відсутність моралі й патріотизму, це був кандидат "що треба". І Путін отримав шанс "утерти носа" "усім тим розвідникам". Очевидно, якісь попередні домовленості Кремля з ВФЯ були ще до осені 2004 року, або результати попереднього вивчення тодішнього кандидата в президенти України були настільки обнадійливими й перспективними, що Путін разів зо три сам уже привітав "новообраного" Януковича. Те, що Путін особисто вів цей проект (це була його особиста "вербовка"), може й свідчити спроба росіян фізично усунути головного конкурента ВФЯ – Ющенка шляхом отруєння (типова російська операція).

Після перемоги В.Ющенка й того, що народ України, а не "Держдеп і ЦРУ", провалив проходження "агента Путіна" на найвищу посаду й "найпріоритетнішій" державі, професійний комплекс російського президента лише поглибився. Путін, прагнучи останньої компенсації КН, професійної, був принижений перед власними спецслужбами (сам же вів "агента" і, маючи до послуг всю РФ, не зміг) і, що ще травматичніше, перед усім світом. Тепер, крім "природного" "професійного" інтересу, в нього з’явилася справжня ненависть до України, компенсувати яку могли лише доведення початої справи до переможного кінця.

А після того, як у 2014-му Януковича, за умов його повної підконтрольності Кремлеві (Путіну) й засиллям в Україні радників і, просто, керівників оборонних і безпекових відомств із числа громадян РФ і, просто, агентів рос. спецслужб, із ганьбою погнали в РФ, "Україна" стала не просто тлом для якоїсь професійної перемоги Путіна як "опера", вона стала особистою психологічною проблемою російського президента, новим КН, об’єктом ненависті й помсти. Власне, Україна стала справжнісінькою травмою Путіна, можливо, єдиною перешкодою для його психологічного комфорту й людського щастя.

Читайте також: Путін починає та перемагає: чому росіянам пробачили Крим та що буде з Донбасом?

Власне, на цьому тлі відбуваються нині російсько-українські відносини, якщо це можна назвати саме так. До природньої причини російсько-української війни, яка лежить найглибше в гуманітарній сфері, до цілої низки причин другого й третього ешелонів, що лише збільшуються й поглиблюються, до російського шовінізму долучився особистий комплекс неповноцінності (як вічного опера-невдахи) Верховного головнокомандувача РФ В.Путіна.

Прагнення українського населення "до миру" з агресором – на совісті керманичів України. Через ігнорування реалій, через невиконання президентами й парламентами національного й міжнародного права у зв’язку з агресією (по сьогоднішній день). Через відмову організувати країну на оборону. Через невизначення державою й Генштабом причин війни і, відповідно, через відсутність плану ліквідації загрози, бо "дипломатично" чи сидячкою в окопах агресора ліквідовано не буде.

Війна з РФ – смертельна, за визначенням, навіть без КН Путіна. Залишитися має хтось один. І якщо хтось із двох всією державою працює на перемогу, проводить винятково ініціативну й активну політику, має море часу і "ядерну гарантію" власної безпеки, а інший – лише кволо й навіть не завжди реагує на ту ініціативу й лише на власній території, то назву жертви вже можна означити. Якщо, звичайно, раптом в Україні як жертві агресії щось не почне дуже й дуже якісно мінятися.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram